Вечір у свекрухи починався як звичайна сімейна вечеря, а закінчився лікарняною палатою, тривожним писком приладів і проваллям у темряву, з якого Марта Дорошенко довго не могла вибратися. Поки лікарі намагалися зрозуміти, що саме позбавило її свідомості, її чоловік уже метався між страхом, провиною й материнськими наказами. А Галина Андріївна Лозова, ще зовсім недавно вдаючи з себе слабку й хвору жінку, тихо раділа: нарешті її план почав здійснюватися.
Але до тієї п’ятниці залишалося ще кілька днів.
Весняний дощ сипав по дашку під’їзду частим холодним дробом. Марта, промокла, втомлена після роботи, тримала в одній руці пакети з продуктами, другою рилася в сумці, намагаючись намацати ключі. Пальці чіплялися то за косметичку, то за зв’язку чеків, то за телефон, який у цю мить завібрував так наполегливо, ніби всередині нього билося чуже нетерпляче серце.
На екрані висвітилося ім’я свекрухи. Марта майже фізично відчула, як усередині все стиснулося. Вона ще не відповіла, а вже знала, що зараз почує.
— Марточко, мені зовсім зле, — протягнула Галина Андріївна голосом людини, яка ось-ось збереться прощатися з життям. — Тиск скаче, серце коле, дихання ніби обривається. Ти ж можеш до мене заїхати? Ненадовго. Просто щоб я була не сама.
— Галино Андріївно, я щойно підійшла до дому. Навіть взуття ще не зняла.
Марта намагалася говорити рівно. За три роки шлюбу вона навчилася гасити роздратування ще до того, як воно прорветься назовні, але сьогодні сил лишалося мало.
— Звісно, — зітхнула свекруха, і в цьому зітханні вмістилися образа, докір і урочисте страждання. — Робота, втома, свої справи. А мати твого чоловіка хай лежить і думає, чи доживе вона до ранку, чи ні.
Марта заплющила очі. Це був третій дзвінок за день. Вранці Галина Андріївна скаржилася на слабкість, удень — на серце, тепер, вочевидь, наставала фінальна сцена.
— Я подзвоню Тарасові. Нехай він до вас заїде.
— Тарасик на важливій зустрічі, — миттєво озвалася свекруха. — Йому не можна заважати. Чоловік має будувати кар’єру. А ти все ж таки жінка, тобі ближча турбота.
За пів години Марта вже стояла біля дверей квартири Галини Андріївни. Свекруха відчинила їй майже відразу. Шовковий халат м’яко переливався у світлі передпокою, волосся було вкладене, губи акуратно підфарбовані. Для людини, яка щойно перебувала на межі загибелі, вона виглядала напрочуд зібраною.
— Проходь, моя хороша. Ой, ти з продуктами? Як вдало. Я сьогодні нічого не їла, сил не було. Може, звариш мені щось легеньке? Супчик, наприклад.
Марта мовчки пройшла на кухню. Пакети шаруділи в руках, мокрі пасма липли до скронь, а всередині підіймалася знайома важка втома. Три роки вона намагалася бути терплячою. Три роки возила свекруху по лікарях, купувала ліки, вислуховувала розповіді про напади, які чомусь минали одразу, щойно поруч з’являвся Тарас. І щоразу переконувала себе, що це мати її чоловіка, що треба виявити розуміння, що самотнім літнім людям буває страшно.
Спочатку після весілля Марта намагалася бачити в цих проханнях звичайну сімейну незручність. Вона купувала для свекрухи теплі шарфи, записувала її до спеціалістів, привозила домашні пироги, терпляче слухала розповіді про тиск, безсоння і сусідів, які нібито бажали Галині Андріївні зла. Іноді їй навіть ставало шкода цю жінку: велика квартира, порожні кімнати, фотографії покійного чоловіка, син, у якого з’явилася власна сім’я. Але жалість щоразу оберталася пасткою. Варто було Марті виявити м’якість, як свекруха тут же робила наступний крок — просила більше, вимагала частіше, ображалася голосніше.
Тарас у такі хвилини ставав безпорадним. Він міг бути впевненим на роботі, рішучим у складних питаннях, турботливим удома, але поруч із матір’ю ніби знову перетворювався на хлопчика, якому не можна сперечатися. Галина Андріївна знала це й користувалася безпомилково. Однієї тремтливої інтонації їй вистачало, щоб зруйнувати їхній вечір, скасувати поїздку, змусити сина мчати через усе місто. Марта бачила це надто ясно, але щоразу зупинялася: як пояснити людині, що її рідна мати не просто потребує допомоги, а забирає собі весь простір її життя?
Особливо важкими були дні, коли Галина Андріївна ставала лагідною. Від її різкості можна було захиститися внутрішньою стіною, а от від м’якого голосу, від слів «донечко», від показної вдячності захист розсипався. Марта починала сумніватися в собі: може, вона справді надто прискіплива, може, у свекрухи просто такий характер, може, хвороба робить людину вередливою. Але минало кілька годин, і слідом за лагідністю приходив новий докір, нове прохання, нова сцена, після якої Тарас винувато дивився в підлогу, а Марта почувалася зайвою у власному шлюбі.
Але що далі, то виразніше Марта відчувала: страх тут був не єдиним почуттям. За ним ховалося щось інше, в’язке, чіпке, схоже на бажання тримати їх із Тарасом на короткому повідку…
