Ми говорили довго.
Не так, як говорять у сім’ях після звичайної сварки, коли можна підвищити голос, розійтися по кімнатах, потім охолонути й зробити вигляд, що все згладилося. Тут нічого не згладжувалося. Кожне слово підіймало новий пласт брехні.
Роман визнав, що знав про вагітність Дарини. Знав про пологи. Допомагав грошима, але уникав рішень. Він казав, що любив мене, що не хотів руйнувати сім’ю, що Лада була маленькою, що все сталося в невідповідний момент. Потім казав, що Дарина потребувала підтримки, що Ярина теж його дитина, що він не міг відвернутися.
Слухати це було майже неможливо. Він намагався виглядати людиною, розірваною між почуттями, але я бачила тільки боягузтво. Він не обирав, бо не хотів втрачати жодну зручну частину свого життя.
Дарина то плакала, то звинувачувала його. Казала, що він годував її обіцянками, що вона сама переживала вагітність, сама поверталася з дитиною, сама боялася зізнатися. Але щоразу, коли вона намагалася зробити себе єдиною жертвою, мій погляд повертав її до мами.
— Ти могла прийти й сказати правду, — повторила я. — Могла попросити допомоги чесно. Могла ненавидіти мене, заздрити, боятися, але сказати правду.
— Я боялася, що ти ніколи не пробачиш.
— І вирішила зробити так, щоб пробачити стало майже неможливо?
Вона мовчала.
Мама майже не втручалася. Вона сиділа з Яриною на руках і дивилася то на одну доньку, то на іншу. У її обличчі було більше втоми, ніж докору, і від цього ставало ще болючіше.
До середини дня стало ясно тільки одне: діти не винні. Лада й Ярина спали по черзі, плакали по черзі, тягнули руки до тих, хто брав їх на руки. Вони не знали про зраду, про дорослі обіцянки, про брехню, яку було збудовано навколо них. Для них існували тепло, молоко, сон, голоси, руки.
Я стояла біля вікна й дивилася на сад. Дощ минув, на листі блищали краплі. За моєю спиною Дарина тихо шепотіла мамі вибачення, Роман мовчав біля стіни, а в сусідній кімнаті сопіли дві дівчинки.
— Рішення буде не про вас, — сказала я нарешті.
Роман підвів голову.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що чуєш. Я не знаю, що буде з нашим шлюбом. Точніше, знаю, просто поки не хочу вимовляти. Я не знаю, коли зможу дивитися на Дарину без злості. Я не знаю, як мама житиме після того, що ви з нею зробили. Але Ярина не повинна розплачуватися за це.
Дарина затулила обличчя долонями.
— Я заберу її.
— Ти зараз ледве тримаєшся сама. І місяць тому вже довела, що у відчаї здатна на страшні речі.
Вона хотіла заперечити, але не змогла.
Мама тихо сказала:
— Дівчатка сестри. Що б не зробили дорослі, вони сестри.
Я подивилася на Ладу, яка спала, розкинувши руки. Потім на Ярину в маминих обіймах. Усередині ще жила лють, але поруч із нею з’явилася інша думка. Нестерпна, дивна, майже неможлива: ця дитина теж частина нашої зруйнованої історії. І викинути її за межі болю не можна.
— Спочатку — лікарі для мами, — сказала я. — Повне обстеження. Потім юрист. Потім документи на дітей і аліменти. Усе офіційно. Жодних таємних домовленостей, жодних «потім вирішимо».
Роман кивнув надто швидко.
— Я все зроблю.
— Ти робитимеш не тому, що я прошу. А тому, що зобов’язаний.
Він зблід, але промовчав.
Дарина тихо спитала:
— А мені що робити?
Я довго дивилася на неї. Переді мною сиділа не лише зрадниця. Переді мною сиділа моя сестра, зламана власною брехнею. Але жалість не скасовувала наслідків.
— Учитися бути матір’ю, — сказала я. — Якщо ще не пізно.
За вікном знову пішов дрібний дощ. Він стукав по даху рівно, майже заспокійливо. Того дня ми нічого не виправили. Ми тільки визнали руйнування. Іноді це єдине, з чого взагалі можна почати…
