Наступні місяці минули не як життя, а як довга смуга розборів, підписів, візитів, розмов і мовчання.
Спершу я відвезла маму до лікарів. Діагноз прозвучав обережно, але все одно страшно: ранні порушення пам’яті, початок хвороби, яку не можна ігнорувати. Лікар говорив про лікування, режим, підтримку, спостереження. Я сиділа поруч із мамою й тримала її за руку. Вона слухала уважно, але після прийому в машині розплакалася.
— Я боялася, що це правда, — сказала вона. — А тепер боюся, що ви дивитиметеся на мене як на безпорадну.
— Не будемо, — відповіла я. — Ми просто перестанемо вдавати, що ти повинна давати собі раду сама.
Зір після операції поступово відновився. Мама почала приймати ліки, займатися з лікарями, більше відпочивати. Їй стало легше не відразу, але в домі зник той жах, який Дарина так жорстоко використала.
З Романом я майже не розмовляла без потреби. Розлучення оформили швидко. Він погодився на умови, на аліменти, на графік зустрічей. Не сперечався — можливо, через провину, можливо, тому, що зрозумів: сперечатися вже ні з ким. Тієї Олесі, яка чекала його з відряджень і намагалася зрозуміти, більше не було.
На роботі, як не дивно, все пішло вгору. Я занурилася в проєкти з такою силою, ніби тільки робота могла втримати мене від розпаду. Степан Григорович спершу знову намагався мене підколоти, але швидко зрозумів, що тепер краще не ставати в мене на шляху. За кілька місяців мене підвищили. Посада, за яку я колись так боялася, прийшла до мене в момент, коли я вже перестала вимірювати нею власну цінність.
Я зняла невеликий таунхаус у тихому житловому комплексі. Не ідеальний, не розкішний, але наш. Із маленьким садом, де можна було поставити дитячу лавку, з кухнею, де мама могла пити чай біля вікна, з кімнатою для Лади. Мама переїхала до мене. Це рішення навіть не обговорювалося. Після всього, що сталося, я не могла залишити її саму у великому домі, повному спогадів і страху.
Ярина теж дедалі частіше опинялася в нас.
Спершу Дарина намагалася триматися. Вона клялася, що впорається, що буде іншою, що Ярина для неї — головне. Кілька тижнів вона справді старалася: вставала вночі, приходила на прийоми, купувала дитячі речі, вчилася готувати суміш і розрізняти плач. Але реальність виявилася не схожою на красиві обіцянки. Безсонні ночі, кольки, самотність, відсутність колишнього блиску — усе це швидко виснажило її.
Дарина стала залишати Ярину в нас «на пару годин», потім «до вечора», потім «на вихідні». Мама мовчки приймала малечу. Я спершу злилася щоразу. Потім помітила, як Лада тягнеться до Ярини, як вони дивляться одна на одну, як одна сміється, коли інша впускає іграшку. Злість не зникла. Просто поруч із нею виросла прив’язаність, якої я не просила й не планувала.
Роман і Дарина намагалися бути разом. Це тривало недовго. Союз, збудований на обмані, виявився слабким, як мокрий папір. Без таємниці, без очікувань і забороненої романтики між ними лишилися докори, втома й дитина, до якої вони обоє не були готові по-справжньому.
Одного разу Дарина прийшла до мене й сказала, що їде за кордон із новим чоловіком. Говорила швидко, ніби боялася, що якщо зупиниться, то почує сама себе.
— Мене знову обдурили, — сказала вона на прощання. — Роман ніколи не збирався йти до нас. Я була для нього запасним варіантом.
Я дивилася на неї й не знаходила слів. У колишньому житті я б стала втішати. У новому — лише спитала:
— А Ярина?
Дарина заплакала.
— Я допомагатиму. Я повернуся. Просто зараз мені треба вибратися.
Вона поїхала. У домі залишилася маленька дівчинка з карими очима й звичкою засинати, підібгавши ноги, як Лада. Єдине, що ще можна було врятувати, — це дітей…
