Життя без прикрас
Віра Іванівна перестала пишатися сином того вечора, коли він при всіх назвав її старою егоїсткою.
Вона сиділа за довгим скляним столом у його новій квартирі, тримала в руках виделку, на якій захолов шматочок риби, і ніяк не могла зрозуміти, чому навколо й далі дзвенять келихи, сміються чужі люди й тихо шарудять дорогі серветки. Здавалося, після цих слів мало б щось упасти. Люстра, стеля, сама ця бездоганна вітальня із сірими стінами, м’яким диваном і величезним телевізором, де без звуку миготіли обличчя ведучих.
Але нічого не впало.
Лише у Віри Іванівни затремтіла права рука.
— Дімо, я ж не сказала «ні», — промовила вона тихо, відчуваючи, як пересохло в роті. — Я сказала, що хочу прочитати. Це ж квартира. Моя квартира.
Син усміхнувся. Не їй — гостям. Такою усмішкою, якою усміхався на фотографіях для ділових сторінок у місцевих журналах: упевненою, трохи втомленою, поблажливою.
— Мамо, ну прочитаєш ти. І що? Ти юристка? Ти в цих паперах розумієшся? — Він узяв келих, зробив ковток. — Я тобі людською мовою пояснюю: це довіреність. Формальність. Мені треба провести одну угоду, тимчасово, щоб гроші не зависли. Усе.
Його дружина Марія, вродлива, тендітна, у шовковій сукні, поправила сережку й тихо додала:
— Віро Іванівно, справді, не влаштовуйте сцену. У Діми завтра важлива зустріч. Він і так на нервах.
«Сцену», — подумала Віра Іванівна.
Вона подивилася на свої руки: нігті коротко підстрижені, шкіра суха, на вказівному пальці слід від старого опіку. Цими руками вона прала Димині повзунки в емальованому тазику, мила під’їзд за гроші, коли затримували зарплату, клеїла вночі шпалери в їхній крихітній кімнаті, щоб хлопчикові було світліше. Цими руками тримала його гарячий лоб, коли він у дитинстві задихався від кашлю.
А тепер її руки, виходить, влаштовували сцену.
— Я просто хочу зрозуміти, що підписую, — сказала вона майже пошепки.
Дмитро поставив келих так різко, що червоне вино хлюпнуло на білу скатертину.
— Та скільки можна? — Голос його став жорстким. Гості замовкли. Навіть телевізор на стіні ніби став яскравішим. — Я тобі ремонт зробив? Зробив. Ліки купую? Купую. Онука до тебе вожу? Вожу. Ти все життя мріяла, щоб я вибився в люди. Я вибився. А тепер ти сидиш і тримаєшся за свої сорок два метри, ніби я в тебе останнє відбираю.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.