Мене звати Раїса Андріївна Коваль. Після смерті чоловіка моє життя стало тихим і передбачуваним: невелика пенсія, звичні хатні клопоти, рідкісні зустрічі з єдиним сином і довгі вечори в квартирі, де кожна річ нагадувала про минуле. Миколи не стало п’ять років тому, але часом мені й досі вчувалося, ніби ось-ось у передпокої повернеться ключ і він увійде, струшуючи з куртки дощові краплі.
Андрій жив окремо з дружиною Мариною. Вони виплачували іпотеку за власне житло й майже під час кожної зустрічі нарікали, що грошей ледь вистачає на обов’язкові витрати. Я намагалася нічим їх не обтяжувати. Поки дозволяли сили, влітку збирала ягоди, а ближче до осені ходила по гриби й продавала здобич біля станції. Виручка була скромна, зате мені не доводилося просити в сина допомоги.
Ліс давав не лише надбавку до пенсії. Там я відпочивала від порожніх кімнат і подумки поверталася в роки, коли ми з Миколою були молоді. Він знав чи не кожну стежку, розрізняв грибні місця за самим лише виглядом трави й любив відводити мене на затишні галявини, куди рідко зазирали інші грибники.
Останнім часом Андрій із Мариною стали приїжджати частіше, однак радості ці візити приносили дедалі менше. Розмова незмінно звертала на мою трикімнатну квартиру.
— Раїсо Андріївно, навіщо вам стільки місця? — починала Марина м’яким, майже турботливим тоном. — Платити дорого, прибирати важко. Можна продати квартиру, підібрати вам невелику поруч із нами, а різницю поділити: частину залишити вам, частину вкласти в нашу іпотеку.
Андрій у такі хвилини відводив погляд. Він розумів, чому мені важко навіть обговорювати продаж. Тут виріс він сам, тут минуло майже все наше з Миколою сімейне життя. У потертостях паркету, старих дверних ручках і вицвілих шпалерах для мене зберігалися події, яких більше ніде не існувало. Марина ж бачила насамперед дорогі квадратні метри.
Я відповідала, що поки даю собі раду, нікуди переїжджати не хочу й допомоги не прошу. Але після кожної відмови вони поверталися до цієї теми ще наполегливіше. Марина вже зв’язалася з посередником, показувала мені фотографії тісних квартир на околиці й міркувала так, ніби рішення давно ухвалене, а від мене потрібно лише поставити підпис.
Одного ранку, після особливо тяжкої розмови, я взяла кошик і вирушила до лісу. Уночі пройшов дощ, а день видався теплим і ясним. Я сподівалася назбирати добрих білих грибів, продати їх дорожче й бодай самій собі довести, що ще здатна забезпечувати свої нехитрі потреби.
Під вогкими гілками пахло мохом, землею й прілим листям. Міцні боровики траплялися один за одним, і кошик швидко важчав. Разом із ним ніби легшало в мене на душі. Захопившись пошуком, я непомітно зайшла далі, ніж зазвичай, у глуху частину лісу, куди ми з Миколою раніше навідувалися лише зрідка.
Під старою розлогою ялиною стояв величезний білий гриб — рівний, міцний, ніби навмисне виставлений напоказ. Я ступила до нього й простягнула руку. Під ногою несподівано прогнулося те, що я прийняла за щільний шар хвої. Почувся сухий тріск, опора зникла, і я полетіла в темряву…
