Восьмирічна Марта Коваленко завмерла біля відкритої труни, ніби все довкола перестало для неї існувати. Уже кілька годин дівчинка не відходила від батька: трималася долонями за гладенький дерев’яний край і дивилася на його нерухоме обличчя. Ця моторошна зосередженість тривожила рідних сильніше, ніж сльози чи дитяча істерика.
Наталя не раз намагалася відвести доньку бодай ненадовго. Вона вмовляла її присісти в іншій кімнаті, випити води, вийти на подвір’я, але щоразу чула ту саму тиху відповідь:
— Я ще побуду з татом.
Марта вимовляла це спокійно, майже беззвучно. Вона не плакала й наче не помічала людей, які підходили попрощатися, шепотіли слова співчуття й затримували на ній співчутливі погляди. Після аварії Олексій Коваленко лежав у своїй улюбленій білій сорочці, склавши руки на грудях. Бліде обличчя здавалося умиротвореним, і лише донька дивилася на нього так, ніби відмовлялася приймати очевидне.
Дім бабусі Галини був переповнений. У кімнатах упівголоса розмовляли дорослі, хтось не приховував сліз, а на подвір’ї гасали діти, ще не здатні до кінця збагнути сенс того, що відбувається. Марта від моменту приїзду нічого не їла й довго не погоджувалася навіть сісти. Нарешті вона попросила поставити поруч із труною стілець, щоб залишатися біля батька. Родичі вирішили, що дівчинка переживає потрясіння, і лише бабуся попросила не тиснути на неї: прощання в кожного минає по-своєму.
Змучена Наталя, чиї очі почервоніли від безкінечних сліз, більше не сперечалася. Час минав, ніч густішала, а відчуття тривоги в домі ставало дедалі відчутнішим. До винесення труни залишалося ще кілька годин, однак тепер люди поглядали вже не стільки на покійного, скільки на його доньку.
Марта сиділа, поклавши схрещені руки на край труни, і не відривала погляду від батькового обличчя. На спроби заговорити вона перестала відповідати. Не ворушилася, не схлипувала, не скаржилася на втому — просто чекала. Ніхто не наважувався сказати це вголос, але її неприродний спокій породжував передчуття чогось неминучого.
Під ногами гостей поскрипували старі дошки. Єдина лампа давала тьмяне світло, тіні на стінах змінювали обриси, а полум’я свічок біля труни то зіщулювалося, то знову витягувалося. Сестра Олексія, Оксана, кілька разів приносила племінниці їжу й терпляче нахилялася до неї:
— Марточко, з’їж хоча б кілька ложок. Ти ж уже давно нічого не їла…
