Сусідка зупинила його майже біля самої хвіртки — вийшла навперейми так різко, ніби давно чатувала.
— Андрію, ти тільки не відмахуйся, — сказала вона тихо, але з такою тривогою, що він мимоволі сповільнив крок. — У вас із дому майже щодня чути крики. Дівчинка плаче навзрид. Просить, щоб її врятували.
Він спершу навіть розсміявся — коротко, недовірливо, ніби почув безглуздий жарт. Потім машинально покрутив пальцем біля скроні.
— Валентино Петрівно, ви знову щось не те почули.
Але сусідка не відступила. Обличчя в неї було сіре, очі — втомлені й налякані.
— Не здається мені, Андрію. Я слова розбираю. Вона не просто плаче. Вона просить, щоб усе припинилося.
Того дня він удав, що поїхав на роботу, а сам, вичекавши трохи, повернувся через задній вхід. Пробрався в дім, як чужий, піднявся нагору й сховався під ліжком.
Спочатку було тихо. Пів години тиші, від якої починало дзвеніти у вухах. А потім у домі пролунали кроки…
