І коли Андрій почув те, що відбувалося над ним, крик ледь не вирвався в нього з грудей.
Андрій Власов прокидався о п’ятій ранку без жодного будильника. За довгі роки роботи на меблевому виробництві тіло само звикло піднімати його ще до світанку. Він розплющував очі, лежав кілька секунд, слухаючи, як у домі потріскують стіни, потім вставав, умивався холодною водою й починав звичний день.
Дім на околиці, з мансардою, невеликою ділянкою й старою хвірткою, яка скрипіла на одній і тій самій ноті стільки років, що цей звук давно став частиною побуту. Вечорами дім зустрічав Андрія темними вікнами й запахом охололої вечері. Марина, його дружина, працювала старшою спеціалісткою в аптечній мережі. Їхні зміни розходилися так дивно вдало, що іноді за цілий тиждень вони майже не перетиналися на кухні.
Андрій не бачив у цьому біди. Він жив за простою схемою: чоловік має працювати, приносити гроші, лагодити те, що ламається, і стежити, щоб родині було де жити й що їсти. Зарплата приходила вчасно, дах не протікав, холодильник не порожнів. Отже, все тримається.
Він не думав про те, що навіть справний механізм може крутитися намарно.
Їхній доньці Соні було п’ятнадцять.
Те, що з нею щось відбувається, почалося не раптово. Не було одного страшного дня, після якого все стало ясно. Усе змінювалося повільно, дрібними ознаками, кожна з яких окремо здавалася дрібницею.
Уранці Соня дедалі частіше сиділа над тарілкою, майже не торкаючись їжі. Ложка ліниво рухалася по каші, чашка відсувалася вбік, а сама вона вставала з-за столу, ніби поспішала зникнути.
Одного разу Андрій перехопив її вже біля дверей кухні.
— Соню, тарілка знову повна. Візьми хоча б бутерброд із собою. У дорозі з’їси.
— Тату, я не можу їсти кашу так рано, — втомлено сказала вона. — Я тобі вже казала.
— А що можеш? Омлет? Яблуко? Тобі рости треба, а ти ніби на самому повітрі живеш. Твоя бабуся давно б усіх на ноги підняла.
Соня ледь усміхнулася, і від тієї усмішки Андрієві на секунду стало легше.
— Бабуся досі вважає, що ти теж організм, який росте. Хоча тобі вже сорок два.
— Дуже смішно.
— У школі перекушу. Там нормально годують.
— У тебе все «нормально», — пробурмотів він. — Як справи? Нормально. Як навчання? Нормально. Метеорит на дім упаде — ти теж скажеш:
