«Ну, нормально».
Соня закинула рюкзак на плече.
— А ти хочеш, щоб я тобі доповідь у трьох частинах видала?
— Хоча б у двох.
Але вона вже вийшла, і стара хвіртка скрипнула їй услід.
Однієї суботи Андрій прокинувся пізніше, ніж звичайно. На кухні налив води, потім чомусь зупинився біля дверей Сониної кімнати. За дверима було незвично тихо. Ні музики, ні коротких відео, ні голосових повідомлень, ні сміху. Для підлітка з телефоном така тиша здавалася майже неприродною.
Він постукав.
Відповідь надійшла не одразу. Андрій навіть устиг порахувати про себе до трьох.
— Усе нормально, тату. Я просто лежу.
— Просто лежиш? Без музики?
— Так.
— Ти не захворіла?
— Ні. Просто настрою немає. Буває.
Його долоня вже лягла на ручку. Один рух — і двері відчинилися б. Але Андрій прибрав руку.
Він вирішив, що доньці потрібен особистий простір.
Так думають багато батьків, які плутають повагу до кордонів із власною відсутністю.
За кілька днів біля хвіртки його перехопила Валентина Петрівна Кравцова, сусідка з будинку навпроти. Самотня літня жінка, про яку в окрузі ходили різні розмови. Кілька років тому в неї був тяжкий період, після якого дехто став вважати її дивакуватою. Вона знала, хто о котрій виходить, чия машина де стоїть, у кого зранку горіло світло і хто пізно повернувся додому.
Андрій якось жартував, що таку жінку треба брати до служби спостереження: повз неї жодна таємниця не пройшла б.
Але того дня жартувати не хотілося. Валентина Петрівна переходила дорогу повільно, ніби заздалегідь знала, що її не захочуть слухати.
— Андрію, ти вислухай мене спокійно, — сказала вона. — Із вашого дому майже кожного буднього дня чути плач. Наче за розкладом. Дівчинка ридає й просить, щоб її залишили в спокої.
Андрій спробував усміхнутися, але усмішка вийшла незграбною.
— Після обіду вдома нікого немає. Я на роботі, Марина на зміні, Соня в школі.
— Я теж спершу думала, що помилилася.
— Може, в сусідів телевізор горлає? Або коти під вікнами?
