— У сусідів телевізор давно зламався, — рівно відповіла вона. — Ти сам казав, що в них із проводкою біда.
Заперечити було нічим.
— Я слова чула, Андрію, — продовжила Валентина Петрівна. — Вона не просто плаче. Вона благає.
— Кого вона може благати в порожньому домі?
— А ти точно знаєш, що він порожній?
Сусідка дивилася просто йому в очі. Лише тепер Андрій помітив, що руки в неї сховані в кишені, а підборіддя злегка тремтить.
— Ти давно перевіряв, що в тебе під дахом відбувається, коли тебе немає?
Він знову покрутив пальцем біля скроні. Жест вийшов грубий, хлоп’ячий, і він сам це зрозумів майже відразу. Але відступати було пізно. Андрій увійшов у двір і грюкнув хвірткою.
А слова сусідки залишилися. Застрягли десь під ребрами, мов скалка.
Увечері він піднявся до доньки. Соня сиділа в навушниках, пальці швидко ковзали по екрану. Побачивши батька, вона всміхнулася коротко, майже автоматично.
— Соню, у тебе справді все гаразд?
— Тату, ти за вечір уже вдруге це питаєш. У тебе програма зависла?
— Отже, відповідай повторно.
— Усе добре. Школа стоїть, контрольну написала на вісім. Допит закінчено?
— Майже.
Він затримався у дверях.
— Ти з Настею не посварилася? Щось вона давно до нас не заходить.
— Ще побачимося.
— Ти якась смикана.
— Це ти смиканий, тату. Що сталося?
