— Нічого. Думки всякі.
Він побажав їй доброї ночі й вийшов із важким, невизначеним відчуттям. Воно не складалося в думку, але й зникати не хотіло.
Коли Марина повернулася зі зміни, Андрій переказав їй розмову із сусідкою. Вона ще стояла в передпокої, не знявши сумки, і втома в її рухах була такою економною, ніби кожен зайвий рух коштував їй сил.
— Андрію, ти серйозно? — Марина повісила куртку на гачок. — Ти тепер Кравцову слухаєш?
— Сьогодні вона говорила інакше. Не як завжди. Спокійно. По суті.
— У неї бувають різні періоди. Іноді люди з такими проблемами виглядають цілком спокійними.
— Але якщо хоча б на секунду припустити…
— Не треба припускати.
Вона сказала це не зло, а втомлено. Так говорить людина, за плечима якої довга зміна, чужі скарги, рецепти, черги й нескінченні запитання.
— Соня підліток. Вони зараз усі такі. Навушники, кам’яне обличчя, їжа через раз. У моєї племінниці в цьому віці був період, коли вона розмовляла тільки з кімнатною рослиною. Переросла.
— Усе одно щось не так.
— Тоді поговори з нею нормально. Але перетворювати слова Валентини Петрівни на трагедію — це вже занадто.
Андрій хотів повірити дружині. І повірив, бо так було простіше.
Марина не була байдужою. Вона просто давно звикла виживати на стиснутих зубах. Фраза «будь сильною, давай собі раду сама», яку вона часто повторювала Соні, не була жорстоким вихованням. Це була її власна формула життя. Те, що вона казала собі щоранку, щоб підвестися й іти далі…
