Вона не розуміла, що передає доньці не силу, а самотність.
За два дні Валентина Петрівна знову зупинила Андрія. Цього разу вона виглядала ще більш змарнілою, але в очах було впертість людини, яка знає, що її вважатимуть божевільною, і все одно не може мовчати.
— Учора було голосніше, Андрію. Вона кричала: «Досить, будь ласка». Я біля паркану стояла й чула кожне слово.
— Валентино Петрівно…
— Я знаю, що ти зараз скажеш. Що я знову щось вигадала. Що мені лікуватися треба. Але ти уяви на хвилину: а якщо я не брешу?
Вона понизила голос.
— Ти потім собі не пробачиш, що навіть не перевірив. А якщо я помиляюся — посмієтеся з Мариною за вечерею. Мені не звикати.
Андрій мовчав.
— Куди мені йти? У поліцію? Сказати, що в домі, де начебто нікого немає, плаче дівчинка? Вони приїдуть, якщо взагалі приїдуть, а дитина перелякається й замкнеться так, що потім ніхто не достукається. Ти сам маєш побачити.
Уперше йому не було що відповісти. Бо сусідка не виглядала дивакуватою. Вона виглядала наляканою.
Того вечора Соня пройшла через вітальню з підручниками, притиснутими до грудей, і Андрієві раптом здалося, що донька стала меншою. Не схудла, не згорбилася — саме меншою. Наче намагалася займати в домі якомога менше місця.
Уранці він розіграв звичну виставу. Чай, термос, куртка, ключі, прощання. Марина поїхала раніше. Соня стояла в коридорі з рюкзаком.
— Тату, ти чайник вимкнув?
— Вимкнув. Чуєш? Клацнув.
— Ти став забувати.
— Це не я забуваю, це суглоби клацають. Звикай. Давай, вчися добре.
Соня фиркнула й вийшла…
