Листя облетіло ще на початку листопада, а тепер, у січневу відлигу, ліс біля селища стояв голий, сірий, продутий наскрізь. Сніг, що випав напередодні, майже розтанув, оголивши темну землю й мокру торішню траву. Леся йшла своєю стежкою, що зрізала шлях від шкільного ґанку через яр до дому Левченків, і знала її так добре, що могла б пройти із заплющеними очима. Під ногами шаруділо буре пріле листя, що злежалося в мокре сукно.

Пахло річкою й застиглою корою. Річка внизу котила важку свинцеву воду, і десь за нею, у хащі, каркала ворона, самотня, ніби на весь світ одна лишилася. Леся майже не дивилася навсібіч.
Вона думала про Даня. Братові було п’ять років, і вже другий тиждень він заходився вночі кашлем, таким сильним, що мати біліла на обличчі й хапала його на руки. Він кашляв до синяви, до сліз, а наприкінці вдихав зі свистом, наче крізь вузьке горлечко пляшки.
— Півнячий крик, — сказала стара сусідка Лідія.
Леся не знала, що це означає, але слово застрягло в ній, мов скалка. Вона перестрибнула через корінь і зупинилася. Під старою сосною, біля самого стовбура, хтось лежав.
Спершу Леся подумала — ганчір’я. Хтось викинув у лісі згорток простирадл, білих, брудних, у бурих розводах. Але згорток був надто великий для ганчір’я й надто нерухомий для живого, і від тієї нерухомості в Лесі по спині пробіг холод, окремий від зимового.
Вона ступила крок ближче, ще крок. То була жінка. Молода жінка в білому медичному халаті, вимазаному в багнюці так, що білого майже не лишилося.
Лише по краях біля коміра ще проступала чистота. Вона лежала на боці, прихилившись плечем до стовбура й підібгавши коліна, а світле волосся розсипалося по прілому листю, змішавшись із палим листом. Руки були заведені за спину й стягнуті на зап’ястках грубою конопляною мотузкою, якою зазвичай перев’язують тюки сіна.
А поверх халата, навхрест, ішов ще один виток, притягуючи її до дерева. На шиї, звісившись до землі, лежав стетоскоп. Чорна трубка, срібляста голівка.
Леся впізнала його відразу. Впізнала й обличчя. «Тітка-лікарка», — прошепотіла Леся.
Це була та сама жінка, що навесні приходила до них у школу. Міряла дітям зріст, слухала груди холодним срібним кружальцем, говорила спокійним, трохи хриплуватим голосом і всім усміхалася. Леся тоді боялася й не давала себе слухати, а лікарка не стала наполягати, лише присіла навпочіпки й показала їй стетоскоп зблизька, дала потримати, і Леся перестала боятися.
Олександра. Її звали Олександра. Повіки жінки здригнулися.
Вона прочинила каламутні, ніби після важкого сну, очі й подивилася на Лесю, не відразу розуміючи, що перед нею дитина, а не продовження кошмару.
— Дівчинко, — вимовила вона ледь чутно, розліплюючи запечені губи. — Біжи, знайди Лідію.
— Тільки не чоловіка, чуєш? Не Богдана й нікого з лікарні.
Голова жінки знову важко схилилася до плеча. Леся стояла над нею, і серце в неї калатало так, що у вухах дзвеніло.
Вона не знала, хто такий Богдан. Не знала, чому тітку-лікарку зв’язали й кинули в лісі, як кидають старого собаку. Леся розуміла лише одне: вже сутеніє, додому бігти двадцять хвилин, а руки жінки стягнуті так туго, що пальці посиніли. Якщо зараз розвернутися й піти, тітка-лікарка може до ранку замерзнути під цією сосною, як торік замерз пес пастуха.
Леся опустилася навколішки в мокре листя й почала розплутувати вузол…
