Життя без прикрас
Листя облетіло ще на початку листопада, а тепер, у січневу відлигу, ліс біля селища стояв голий, сірий, продутий наскрізь. Сніг, що випав напередодні, майже розтанув, оголивши темну землю й мокру торішню траву. Леся йшла своєю стежкою, що зрізала шлях від шкільного ґанку через яр до дому Левченків, і знала її так добре, що могла б пройти із заплющеними очима. Під ногами шаруділо буре пріле листя, що злежалося в мокре сукно.
Пахло річкою й застиглою корою. Річка внизу котила важку свинцеву воду, і десь за нею, у хащі, каркала ворона, самотня, ніби на весь світ одна лишилася. Леся майже не дивилася навсібіч.
Вона думала про Даня. Братові було п’ять років, і вже другий тиждень він заходився вночі кашлем, таким сильним, що мати біліла на обличчі й хапала його на руки. Він кашляв до синяви, до сліз, а наприкінці вдихав зі свистом, наче крізь вузьке горлечко пляшки.
— Півнячий крик, — сказала стара сусідка Лідія.
Леся не знала, що це означає, але слово застрягло в ній, мов скалка. Вона перестрибнула через корінь і зупинилася. Під старою сосною, біля самого стовбура, хтось лежав.
Спершу Леся подумала — ганчір’я. Хтось викинув у лісі згорток простирадл, білих, брудних, у бурих розводах. Але згорток був надто великий для ганчір’я й надто нерухомий для живого, і від тієї нерухомості в Лесі по спині пробіг холод, окремий від зимового.
Вона ступила крок ближче, ще крок. То була жінка. Молода жінка в білому медичному халаті, вимазаному в багнюці так, що білого майже не лишилося.
Лише по краях біля коміра ще проступала чистота. Вона лежала на боці, прихилившись плечем до стовбура й підібгавши коліна, а світле волосся розсипалося по прілому листю, змішавшись із палим листом. Руки були заведені за спину й стягнуті на зап’ястках грубою конопляною мотузкою, якою зазвичай перев’язують тюки сіна.
А поверх халата, навхрест, ішов ще один виток, притягуючи її до дерева. На шиї, звісившись до землі, лежав стетоскоп. Чорна трубка, срібляста голівка.
Леся впізнала його відразу. Впізнала й обличчя. «Тітка-лікарка», — прошепотіла Леся.
Це була та сама жінка, що навесні приходила до них у школу. Міряла дітям зріст, слухала груди холодним срібним кружальцем, говорила спокійним, трохи хриплуватим голосом і всім усміхалася. Леся тоді боялася й не давала себе слухати, а лікарка не стала наполягати, лише присіла навпочіпки й показала їй стетоскоп зблизька, дала потримати, і Леся перестала боятися.
Олександра. Її звали Олександра. Повіки жінки здригнулися.
Вона прочинила каламутні, ніби після важкого сну, очі й подивилася на Лесю, не відразу розуміючи, що перед нею дитина, а не продовження кошмару.
— Дівчинко, — вимовила вона ледь чутно, розліплюючи запечені губи. — Біжи, знайди Лідію.
— Тільки не чоловіка, чуєш? Не Богдана й нікого з лікарні.
Голова жінки знову важко схилилася до плеча. Леся стояла над нею, і серце в неї калатало так, що у вухах дзвеніло.
Вона не знала, хто такий Богдан. Не знала, чому тітку-лікарку зв’язали й кинули в лісі, як кидають старого собаку. Леся розуміла лише одне: вже сутеніє, додому бігти двадцять хвилин, а руки жінки стягнуті так туго, що пальці посиніли. Якщо зараз розвернутися й піти, тітка-лікарка може до ранку замерзнути під цією сосною, як торік замерз пес пастуха.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.