Того дня вітер стелився районним центром низом, мов мітла. Він гнав уздовж автостанції суху полинову потерть, уривок автобусного розкладу й чийсь загублений варежковий палець. На майданчику пахло соляркою й мокрим бетоном.
Жовтень у цьому степу починається не із золота, а з цього запаху. Оксана стояла біля третьої платформи, притримуючи сина за каптур. У лівій руці вона тримала два квитки, і картонні краї вже розм’якли від її пальців.
Поруч стояли дві сумки: велика картата, у таких возять усе на світі, і маленька, дитяча, з нашитим світловідбивачем. Павлові було сім. Він дивився на голуба, що чалапав між калюжами, і вигадував голубові ім’я.
Автобус до обласного центру подали із запізненням. Двері відчинилися з довгим зітханням, і черга рушила. І в цю мить через майданчик, навскіс повз кіоск із пиріжками, до них пішла жінка.
Вона йшла швидко, але не бігла. Темно-вишнева спідниця била її по щиколотках. Через плече в неї висіла картата сумка, точнісінько така сама, як Оксанина, і це чомусь було перше, що Оксана помітила.
Волосся в жінки було сховане під хусткою, а на хустці — дрібний, до болю знайомий візерунок. Жінка зупинилася впритул. Вона не дивилася Оксані в обличчя.
Вона дивилася на шарф, пов’язаний поверх Павлової куртки. Сірий, пуховий, домашньої в’язки, із зубчастим краєм. І простягнула руку, і взялася за той шарф двома пальцями, як беруть за край листа.
— Твоя робота, — сказала вона. Не спитала.
Оксана смикнула сина до себе.
— Жінко, відійдіть.
Черга текла повз. Водій уже клацав компостером.
— Твоя, — повторила жінка. — Я її знаю. Я цю кайму на базарі в руках тримала. Одинадцять зубців і один короткий. Ти завжди один короткий робиш, щоб знати, де початок.
Усередині в Оксани щось тихо обірвалося.
Навіть чоловік не знав про короткий зубець. Жінка нарешті підвела очі.
— Ваш син не повинен туди їхати, — сказала вона.
Двері автобуса стояли відчинені. Від них ішло тепле повітря, і Павло вже тягнувся до сходинки, бо йому було сім років і він понад усе любив їздити.
— Що ви сказали?
— Що чула. Ваш син не повинен туди їхати. Сьогодні нікуди.
— Нас чоловік чекає, — сказала Оксана, і голос у неї вийшов не свій, а тонкий, чужий. — Батько його чекає.
Жінка дивилася на неї довго, потім зробила пів кроку вбік, звільняючи дорогу, і мовила спокійно, майже буденно:
— Твій дім того тижня показували чужим людям. Як наречену показують. З усіх боків.
І відійшла.
Водій крикнув, щоб заходили або відходили. Павло впустив рукавичку під колесо. Оксана нахилилася.
— Коли?
Вона випросталася, двері вже складалися з шипінням, і автобус рушив, обдавши їх сірим диханням. Вони лишилися на платформі вдвох. Дві сумки, два розм’яклі квитки й вітер…
