Село стояло на пологому схилі, спиною до вітру, обличчям до балки, дном якої влітку йде вода, а восени — тільки пам’ять про неї. Від районного центру туди двадцять із невеликим кілометрів. Спершу асфальт, потім грейдер, потім знову асфальт.
Новий, чорний, ще пахучий, покладений два роки тому, коли до ферми тягнули гілку газу й заодно зробили дорогу. Це село — пухове. Це означає, що майже в кожному дворі стоять кози, а майже в кожній хаті взимку на колінах у жінки лежить хустка.
Місцева пухова коза — тварина негарна й велична. Вона невисока, лобата, із жорстким остевим волосом. Під тим волосом у неї росте пух — тонкий, сірий, невагомий, найтонший козячий пух у світі.
Його не стрижуть, його вичісують гребінкою, у лютому й березні, коли пух починає відходити сам. Коза стоїть на прив’язі, косить оком, смикає ногою, з гребінки знімається хмарка, що майже нічого не важить і коштує дорожче за м’ясо. Потім цей пух перебирають, потім чешуть на щітці.
Потім прядуть на веретені разом із шовковою або бавовняною ниткою. Сам по собі пух триматися не буде, йому потрібна основа, як людині потрібна причина. А потім в’яжуть.
Оксана в’язала з одинадцяти років. Її навчила мати, а ту — її мати, і так це йшло по жіночій лінії, як іде колір очей. В’язала вона добре, не просто добре, а по-справжньому.
Її хустки в районному центрі на ринку розбирали не торгуючись, а павутинки — тонкі, весільні, сіро-білі — у неї брали заздалегідь, на замовлення, і одного разу навіть повезли в далеке велике місто, у подарунок комусь, кого Оксана ніколи не бачила й не побачить. Павутинка — це найвищий розряд. Справжня павутинка має пройти крізь обручку й уміститися в гусячому яйці.
Це не казка й не фігура мови, це перевірка. Обручку кладуть на стіл, хустку протягують крізь неї, і якщо вона пройшла, не зібравшись у грудку, значить, її в’язала майстриня. Материну павутинку Оксана крізь обручку протягала один раз у житті, у шістнадцять років, при матері.
Мати тоді сказала: «Більше не тягни, нитка пам’ятає», — і прибрала хустку назад у наволочку, в скриню. Матір звали Лідія. Вона померла у квітні, ще до того, як Оксана з чоловіком купили дім.
Дім у селі був звичайний — саманний низ, шлакоблокова прибудова, шиферний дах, сіни з прогнилим кутом, літня кухня, сарай на чотири кози, город у дванадцять соток і стара яблуня, що родила через рік і ображалася, якщо її обрізати. Оксану цей дім прийняв одразу. Вона це пам’ятала виразно: як увійшла вперше, стала посеред порожньої кімнати, і в обличчя їй ударило протягом із відчиненого вікна, теплим, пилюжним, полиновим, і вона подумала: «Тут».
Чоловіка звали Саша. Він був на чотири роки старший, працював в обласному центрі в автосервісі, приїздив на вихідні, а останні півтора року — через вихідні, а останні пів року — як вийде. Він казав «зміна», він казав «підробіток», він казав «ти ж розумієш, дім сам себе не прогодує».
Оксана розуміла, Оксана завжди розуміла, це була її головна професія — розуміти. Павло народився, коли їй було двадцять п’ять. Хлопчик вдався не в батька й не в матір, а в бабу Лідію: вузьке обличчя, темні брови, звичка мовчати й думати.
У сім років він умів вичісувати козу, розрізняти пух першого й другого збору на дотик і читати вголос із виразом, який учителька називала «надто дорослим». Жили вони бідно, зовсім бідно. Дитяча допомога приходила невелика, і приходила вона завжди одинадцятого числа, і одинадцяте число було в їхньому домі подією.
Саша надсилав гроші нерегулярно й завжди з формулюванням «ось, відклав», решту давали кози, город і руки. За зиму Оксана встигала зв’язати шість-сім великих хусток і одну-дві павутинки. Велику хустку вона здавала в приймальний пункт за ціною, від якої в міської людини витягнулося б обличчя, а павутинку намагалася продати сама, на ринку, і тоді виходило вдвічі більше.
У її куртці була секондгендівська підкладка, а на телефоні — тріщина через увесь екран, заклеєна скотчем. Дах над сіньми протікав третій рік, і щоосені Оксана підставляла туди синій таз, а Павло казав, що таз співає. Але в домі було тепло, бо піч вона топила правильно, звечора, повною закладкою дров, а як прогорить, закривала в’юшку, і тепло стояло до ранку.
І в домі було чисто, і на стіні висіли хустки, не на продаж, а просто так, бо мати так робила: зв’язала — повісь, нехай подихає. Ось у цьому житті, рівному, бідному й по-своєму міцному, наприкінці вересня пролунав дзвінок.
— Оксан, — сказав Саша, — слухай сюди, я тут квартиру зняв нормальну, двокімнатну, на одній із міських вулиць. Досить уже цього, приїжджай.
Оксана сіла на табурет. Вона стояла біля плити й просто сіла, як була, з рушником у руці.
— Як приїжджай?
— Так, з Павлом. Першого вересня він у тебе в селі в клас пішов, ну й що? Переведемо. Тут школа знаєш яка? Тут англійська з другого класу, басейн.
— Саш!
— Оксано, ти хочеш, щоб він усе життя козам хвости крутив?
Вона мовчала. За вікном шуміла яблуня.
— Ти чуєш? — сказав він м’якше. — Я вже не хлопчик, я втомився мотатися, давай жити нормально.
— А дім?
— А що дім? Дім стоїть, нікуди він не дінеться. Приїдете, озирнетеся, сподобається, тоді вирішимо.
І ось тут він сказав ту фразу, яку Оксана потім згадувала сотні разів, ночами, в подробицях, з інтонацією:
— Тільки ось що, документи захопи, свідоцтво на Павла, свій паспорт, документ про реєстрацію місця проживання. Тут реєстрація за новою адресою потрібна, щоб у школу взяли. Ми вас там зареєструємо, і все.
— А зніматися з реєстрації тут треба?
— Ну а як ти за двома адресами зареєструєшся? — засміявся він. — Зніметеся з обліку тут, потім зареєструєтеся там. Це один папірець, там в одному вікні роблять, пів години.
Оксана поклала слухавку й сиділа ще довго, їй було тридцять два роки. Вісім років вона була заміжня. Жила сама з дитиною, вичісувала кіз, топила піч, носила воду, коли замерзав насос, лагодила паркан, ховала матір, в’язала до третьої ночі, щоб купити синові зимові черевики.
І ось чоловік покликав її жити разом. Вона мала б бути щаслива. Вона й була щаслива.
Три дні. На четвертий вона стояла на автостанції в районному центрі, і жінка в темно-вишневій спідниці тримала двома пальцями шарф її сина. Вони повернулися в село попуткою.
Підвіз сусід, який їздив у райцентр по комбікорм. Павло всю дорогу мовчав, ображений, бо автобус пішов, а він так і не поїхав. Оксана відчинила хвіртку й одразу побачила.
Не побачила б, якби не шукала. Але вона шукала. Хвіртка була на вертушці — простому дерев’яному бруску на цвяху, який треба повернути.
Оксана завжди ставила вертушку вертикально. Мати так робила. Вертушка стояла впоперек.
Оксана пройшла у двір. Біля ґанку в розмоклій глині відбився слід. Великий, рифлений, із широким малюнком протектора.
Не чобіт. Міський черевик або кросівок. І поруч ще один, менший, гострий, на підборах.
Вона обійшла дім. Із південного боку, там, де трава вже полягла, було натоптано. Хтось стояв, відходив, знову підходив.
І на сараї, на одвірку, де Оксана в липні підфарбовувала лиштву, лишився білий слід. Хтось торкнув рукою позаторішню побілку й витер долоню об дошку. А в бур’яні біля паркану, зачепившись за реп’ях, висів папірець.
Оксана витягла його обережно, як витягають скалку. Візитівка. Щільна, глянцева, трохи покороблена від роси.
Нерухомість. Обласний центр. Швидкий викуп будинків. Вадим.
Оксана стояла посеред свого городу з цією візитівкою в руці, і вітер тягнув із балки полин, і десь за сараєм вимогливо кричала коза Ночка, яку пора було доїти.
— Мамо! — гукнув Павло із сіней. — Таз знову співає.
Оксана сунула візитівку в кишеню й пішла в дім. Увечері, вклавши сина, вона набрала чоловіка.
Він узяв не відразу. На задньому плані грала музика, і чувся жіночий сміх. Короткий, швидко обірваний.
— Ну, — сказав Саша, — чого не приїхали?
— Автобус пішов.
— Як це пішов? Оксано, ти знущаєшся? Я відпросився, я на вокзал їздив.
— Саш, а до нас хтось приходив?
Пауза, зовсім коротка, пів секунди. Але Оксана вісім років слухала цю слухавку й знала всі її паузи напам’ять.
— У сенсі?
— У дім, у двір, того тижня, у вівторок. Я в районному центрі була, пух здавала.
— Та звідки я знаю, хто до тебе приходив? — сказав він із роздратуванням, яке прийшло на пів тону пізніше, ніж мало б. — Сусіди, мабуть. Ти чого взагалі?
— Просто спитала.
— Ти квитки здала?
— Здала.
— Ну й дурна, я тобі на нові не пришлю, у мене завдаток за квартиру пішов.
Він відключився першим.
Оксана сиділа в темній кухні, піч потріскувала, вистигаючи. На стіні висіли хустки, три великі й одна почата павутинка, натягнута на раму для розтяжки. Вона подумала: завдаток за квартиру.
Вона подумала: він зняв квартиру, отже, платив. Отже, у нього були гроші. А в серпні він сказав, що не може надіслати вісім тисяч на форму, бо зарплату затримали…
