Музики саме заграли стару пісню, коли на подвір’я Коваленків увійшла Євдокія Петрівна. Спершу її помітили діти. Вони гасали між столами під довгим брезентовим навісом, тягали зі скатертини виноград і раптом усі разом притихли та притиснулися до материних ніг.
Потім її побачили жінки біля літньої кухні, які розкладали по тарелях голубці. Одна перехрестилася, друга штовхнула сусідку ліктем. А тоді змовкла гармонь, і в тиші, що настала, стало чути, як над плавнями кричать чайки-сивуни і як десь далеко на рисових чеках гуде трактор.
Євдокія Петрівна йшла подвір’ям повільно, спираючись на палицю з вибіленої сонцем акації. Невисока, пряма, у темно-синій сукні нижче колін і в білій хустці, зав’язаній під підборіддям. На плечі в неї висіла полотняна торба, з якої стирчали сухі мітелки якоїсь трави.
Обличчя було смагляве, усе в дрібних зморшках, як земля в посуху, а очі світлі, майже прозорі, і дивилися вони тільки в один бік — на нареченого. У селищі її знали всі, і всі трохи побоювалися. Жила вона на самому краї, біля протоки, у хаті під очеретяною стріхою, таких тепер лишилося хіба що на листівках.
До неї ходили замовляти грижу в немовлят, виливати переляк на віск, знімати пристріт із корів і з наречених. Ходили потай, городами, щоб сусіди не бачили. А на людях віталися з нею стримано й відводили очі.
На весілля її не кликали. Ніколи. Олеся сиділа на чолі столу поруч із Максимом, у білій сукні, яку вони з мамою перешивали три вечори поспіль, щоб вона лягла поверх живота.
П’ятий місяць. Під атласом уже було видно, і Олеся весь день тримала на колінах букет, ніби прикриваючись. Вранці вони розписалися в службі реєстрації в районі, вдень повернулися до селища, і ось уже четверту годину гуляли на подвір’ї Максимової матері, під навісом, обвитим виноградом, серед столів, складених літерою «П».
Олеся побачила, як здригнулася Галина. Свекруха сиділа праворуч від Максима, у бордовій сукні із золотою брошкою, і при вигляді Євдокії Петрівни її обличчя стало кам’яним.
— Хто її кликав? — прошипіла Галина. — Олеже, хто її пустив?
Дядько Максима, Олег, уже підводився з-за столу, відсуваючи стілець. Високий, огрядний, із червоною від вина й сонця шиєю. Але Євдокія Петрівна встигла раніше.
Вона підійшла до столу молодих, зупинилася просто навпроти Максима, поклала суху долоню на край скатертини й сказала неголосно, але в такій тиші її почув увесь двір:
— Максимку, ти знаєш, чия це дитина?
І подивилася йому просто в очі. Олеся відчула, як у неї холонуть руки. Максим зблід і повільно повернувся до неї. Не до Євдокії Петрівни — до неї. А тоді відразу стало дуже гучно.
— От! — гаркнув Олег на весь двір. — От вам! Навіть знахарка знає! А я казав, Галино, казав тобі, що дитина не нашої крові.
Хтось ахнув, хтось упустив виделку. За дальнім столом, де сиділи Максимові товариші з господарства, засвистіли. Двоюрідна сестра Максима, Наталя, затулила рота долонею, і очі в неї стали круглі й щасливі, як у людини, яка першою дізналася найстрашнішу новину.
— Що ви верзете? — прошепотіла Олеся. Голос не слухався. — Що ви верзете? Це неправда!
— Я не те сказала. — Євдокія Петрівна підвищила голос і підняла руку. — Максиме, послухай мене, я не про неї.
Але Олег уже обійшов стіл і взяв її під лікоть. Міцно, по-господарськи.
— Усе, бабусю, наговорилася, ходімо, проведу.
— Руки прибери, — сказала вона йому тихо. — Ти знаєш, навіщо я прийшла. Ти ж знаєш.
Олег усміхнувся, але очі в нього не усміхалися.
— Іди, іди, не ганьби людей.
І повів її до хвіртки. Євдокія Петрівна обернулася один раз, уже біля воріт, і знову подивилася на Максима так, ніби хотіла перелити в нього щось поглядом. Потім хвіртка грюкнула. Олеся повернулася до чоловіка.
— Максимку, Максиме, подивися на мене, це неправда, ти ж знаєш, що неправда.
Максим дивився на неї, і вона не впізнавала його обличчя. Він ніби не бачив її, ніби дивився крізь неї на щось дуже далеке.
— Потім, — сказав він глухо. — Олесю, потім.
Галина встала.
— Свято закінчено, — сказала вона на весь двір. — Дякуємо, що прийшли, всього доброго.
Люди почали підводитися. Незграбно, квапливо, ховаючи очі, загортаючи в серветки шматки пирога для дітей. Музики складали гармонь. Жінки біля літньої кухні збилися докупи й перешіптувалися. І Олеся чула уривки:
— Я завжди казала, з чого б це він так швидко одружився? П’ятий місяць, а весілля тільки тепер.
Олеся сиділа й тримала на колінах букет. Білі хризантеми. Мама ходила по них зранку на ринок у місто. Мама пробилася до неї крізь натовп. Сіла поруч, обійняла за плечі.
— Ходімо, доню, ходімо додому.
— Я тепер тут живу, — сказала Олеся. — Я заміжня, мамо, від сьогоднішнього ранку.
І засміялася. І сміх у неї вийшов такий страшний, що мама притиснула її голову до себе…
