Потім вона подумала про те, про що не думала жодного разу за три з половиною роки. Де документи на дім? Оксана встала й пішла в світлицю, до комода. У верхній шухляді — дитячі речі, у другій — білизна, у третій — папери.
У третій шухляді лежала бляшана коробка з-під печива. У коробці — свідоцтво про народження Павла, її паспорт, свідоцтво про смерть матері, свідоцтво про шлюб, медичний поліс, довідка зі школи, дві ощадкнижки, закриті бозна-коли, і документ про реєстрацію місця проживання. Жодних документів на дім там не було.
Вона сіла на підлогу, просто на доріжку, і почала згадувати по-справжньому, вперше за весь цей час, не за звичкою, а чесно, крок за кроком. Дім купували в травні, Павлові було три з половиною. У березні вони із Сашею їздили в районний центр, у центр державних послуг.
Вона підписувала заяву про розпорядження коштами цільової допомоги сім’ї, пам’ятала навіть, яка була черга і як Павло впустив талончик у вентиляційну решітку. Саша тоді сказав: «Оформимо на всіх, як належить, на тебе, на мене, на Пашку». У квітні Павло захворів.
Це Оксана пам’ятала інакше, не подробицями, а суцільним білим гулом. Апендицит, який прогледіли в райлікарні, потім перитоніт, потім реанімація в обласному центрі, потім три тижні палати, де вона спала на зсунених стільцях і навчилася спати сидячи. У травні, коли їх виписали, дім уже був куплений.
Саша зустрів їх на вокзалі, підняв Павла на руки, повіз у село й на порозі сказав: «Ну, господине, приймай». І вона прийняла. За місяць, здається, він показав їй теку.
Саме показав, розкрив на кухонному столі, тицьнув пальцем: «Ось, усе чисто, усе оформлено», — і тут же закрив, бо закипав чайник. Більше цієї теки Оксана не бачила ніколи. Вона сиділа на доріжці й розуміла просту річ — вона не знає, чий це дім.
Три з половиною роки прожила в цьому домі й не знає. Свекруху звали Галина Петрівна, їй було шістдесят чотири, жила вона в районному центрі, у двоповерховому будинку барачного типу, і була жінкою діяльною, гучною й дуже охайною. У її квартирі всі серветки лежали куток до кутка, а на серванті стояли в ряд однакові кришталеві чарки, з яких ніколи ніхто не пив.
Оксана приїхала до неї наступного дня, у четвер, ранковим автобусом. Галина Петрівна відчинила в халаті й із бігудями на потилиці.
— О, з’явилася. А син каже, ви автобус проспали.
— Не проспали.
— Ну, проходь, чого в дверях?
На кухні в неї пахло смаженою цибулею й рідиною для миття скла. Галина Петрівна поставила чайник і відразу, не сідаючи, почала:
— Оксано, ти зрозумій, я тобі тільки добра бажаю. Скільки можна в тому селі? Там же ні аптеки нормальної, ні гуртка. Пашенька росте, йому місто потрібне. Саша правильно каже.
— Галино Петрівно, а де документи на дім?
Чайник клацнув. Свекруха обернулася повільно, всім корпусом.
— Які документи?
— На дім у селі. Купча, витяг. Їх у мене немає.
— А навіщо вони тобі?
Оце й була відповідь. Оксана зрозуміла це відразу, з інтонації. Не «у мене», не «у Саші», не «в банку», а «навіщо тобі?»
— Я господиня дому, мені треба знати, що в мене в домі з паперами.
Галина Петрівна поставила на стіл цукорницю й сіла навпроти.
— Слухай мене уважно, — сказала вона вже без жодного добра. — Ти в цей дім прийшла з чим? Із двома валізами й дитиною на руках. Дім купив Саша. Саша працював, Саша горбатився, Саша платив.
— Дім купили на цільову допомогу сім’ї, — сказала Оксана рівно. — Сертифікат на моє ім’я. І ще двісті тисяч. Мамини.
— Які ще мамині?
— Від дому в іншому селі. Мамину хату продали у вересні, ще до купівлі цього дому, гроші пішли сюди.
Свекруха махнула рукою. Коротко — як відганяють муху.
— Та скільки там того дому було, розвалюха.
— Двісті тисяч, — повторила Оксана. — Договір був, гроші на картку прийшли, я потім їх Саші переказала.
— Ти чого сюди заявилася? — раптом голосно спитала Галина Петрівна. — Ти рахунки прийшла зводити?
— Я прийшла по документи.
— Немає в мене ніяких документів.
Вони подивилися одна на одну через стіл.
— А в кого?
— У Саші. Де ж іще? Він чоловік, він їх зберігає. У тебе, чи що, зберігати, у коробці з-під печива?
Оксана встала. Вона зрозуміла, що про коробку з-під печива свекруха знати не могла. Значить, знала, значить, була в її комоді.
— Дякую за чай, — сказала Оксана, хоча чаю їй не налили.
Уже в дверях Галина Петрівна сказала їй у спину, спокійно й майже лагідно:
— Ти, Оксаночко, не сіпайся. Зробиш, як сказано, усім добре буде, і тобі, і Пашеньці. А будеш розумничати, залишишся з козами…
