У районному центрі працював ринок.
Приймальний пункт пуху стоїть там само, збоку, у синьому вагончику, і тримає його Валентина Степанівна. Валентині Степанівні шістдесят вісім. Вона приймає пух понад тридцять років.
Спочатку працювала від заготівельної контори, потім стала приймати пух сама. Весь облік веде в товстих прошитих зошитах, які складає в картонні ящики з-під печива. У неї своя система. Зошит на рік, кожен рядок — дата, прізвище, вага, якість, сума, підпис здавачки.
Вона не визнає комп’ютерів і каже про них: «Ця ваша скляшка». Оксана прийшла до вагончика з двома зв’язаними хустками й тягарем у грудях.
— Здрастуй, — сказала Валентина Степанівна, не відриваючись від ваг.
У неї на прилавку завжди лежав шматок крейди, яким вона позначала мішки, і вона тримала його, як курці тримають цигарку.
— Запізнилася ти, сьогодні приймання до дванадцятої.
— Валентино Степанівно, у мене не щодо пуху.
— А щодо чого?
— Мені довідка потрібна, що я вам хустки здаю. Давно.
Валентина Степанівна нарешті подивилася на неї, крейду вона поклала.
— Навіщо?
— Не знаю ще, поки не знаю, але відчуваю, що потрібна.
Крейду вона знову взяла й покатала між пальцями.
— Я тобі, Оксано, довідок писати не вмію, я не контора, а зошити підніму. У мене з дев’яносто першого все лежить.
— З дев’яносто першого?
— З дев’яносто першого.
Вона кивнула на ящики.
— Люди думають, папір — це дурниця. Папір, дівко, усіх переживе.
Оксана вийшла від неї й пішла вздовж рядів.
Ринок у жовтні — місце сумне. Торгували капустою, гарбузами, гумовими чоботами, привізними шкарпетками. У дальньому кінці, біля огорожі, стояли два столи з в’язаним крамом — хустки, рукавиці, шкарпетки, косинки.
За одним зі столів сиділа жінка в темно-вишневій спідниці. Оксана зупинилася метрів за п’ять. Жінка її побачила відразу.
Не здивувалася. Посунула на столі стос хусток, звільняючи куток, і кивнула на порожній ящик поруч.
— Сідай.
— Я постою.
— Стій.
Жінка знизала плечима.
— Мене Лариса звати.
— Оксана.
— Знаю.
— Звідки?
— Валентина сказала. Я в неї пух беру.
Це було так просто, що Оксана розгубилася.
Вона чомусь чекала іншого: карт, туману, чогось такого, чому потім можна не повірити й що можна відкинути.
— Ви вчора сказали про мій дім.
— Сказала.
— Звідки ви знаєте?
Лариса розгладила долонею хустку.
— Оксано…
— Звідки ви знаєте?
— Твій чоловік дім своїм ключем відчинив.
Оксана відчула, що їй треба на щось спертися, і сперлася об край столу.
— А чому ви мені сказали? — спитала вона за хвилину. — Ви ж мене не знаєте.
Лариса підняла зі стосу верхню хустку й повернула її до Оксани краєм. Сіра, зубчаста кайма, одинадцять зубців і один короткий.
— Знаю, — сказала вона, — я твою руку вісім років продаю. Я про тебе все знаю, крім обличчя.
Вона помовчала й додала, дивлячись кудись повз Оксанине плече, у бік автостанції:
— Учора я тебе побачила з сумками, і в мене в грудях стало холодно. Оце й усе ворожіння, якщо тобі треба пояснення. Хочеш, вважай, що мені карта лягла. Хочеш, вважай, що Гришка пробовкався. Тільки сина в той автобус не саджай, поки не дізнаєшся, куди його везуть.
— Він до батька їде.
— Йому треба, щоб ви знялися з реєстрації, — сказала Лариса.
Оксана промовчала.
— Слухай сюди.
Лариса нахилилася ближче й заговорила тихіше, діловито, як говорять про ціни.
— Я в цих справах дещо бачила. У нас у селищі позаторік так само було. Свекруха невістку з дитиною до сестри відправила погостювати, а ті за тиждень усіх зняли з реєстрації й дім продали. Поки вона повернулася, там уже чужі шпалери клеїли. Вона до суду пішла, а дім уже проданий, розумієш? Поки ви з дитиною зареєстровані в домі, приховати вашу присутність важко: покупець питає, банк перевіряє. А як зніметеся з реєстрації, їм легше робити вигляд, ніби вас тут і не було.
— Я дружина.
Лариса подивилася на неї майже зі співчуттям.
— Дружина — це не документ, — сказала вона, — це слово.
Додому Оксана їхала маршруткою, і всю дорогу в неї в голові крутилося одне: своїм ключем. Відчинив. У Саші був ключ.
Звісно, у Саші був ключ. Це його дім теж, він там живе, він чоловік. Але він не сказав їй, що приїжджав.
Він приїжджав у її дім, за її відсутності, з чужими людьми, і не сказав. Увечері вона попросила в сусідки телефон, у сусідки був новий, з добрим екраном, і відкрила сайт оголошень. Шукала довго, не вміла.
Спочатку «дім у селі», потім «продаж будинку в районі». Знайшла на третій сторінці. Продається добротний будинок у селі.
Загальна площа — 62 квадратні метри, ділянка — 12 соток. Газ, свердловина, новий асфальт до будинку, поруч ферма, школа, фельдшерський пункт. Власник один, обтяжень немає, документи готові, можливий швидкий вихід на угоду.
Ціна — 1 мільйон 400 тисяч, торг під час огляду. І фотографії. Дванадцять фотографій.
Її ґанок, її сіни з синім тазом, таз чомусь не прибрали, він так і стояв у кадрі, її кухня, стіл, церата в дрібну квіточку, чавунна сковорода на плиті, її світлиця і стіна. На стіні у світлиці висіли хустки, три великі сірі й одна павутинка на рамі, недов’язана, із встромленими в клубок спицями. Фотограф зняв її так, щоб хустки потрапили в кадр, мабуть, для затишку.
Мабуть, так продається краще. Оксана дивилася на цю фотографію дуже довго. На фотографії в кутку світлиці стояла бляшана коробка з-під печива, відкрита…
