— Тітко Оксано, вам погано? — спитала сусідчина донька.
— Ні, — сказала Оксана, — мені добре, мені вперше за тиждень добре.
Вона це сказала й сама здивувалася.
Але це була правда. Невідомість скінчилася, почалося щось інше, і з цим іншим уже можна було щось робити. У понеділок Оксана відвела Павла до школи, попросила Валентину Степанівну забрати його після уроків і поїхала в обласний центр.
Їхала ранковим автобусом, уже після того, як відвела сина до школи. У сумці лежали паспорт, свідоцтво про народження сина, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про смерть матері й складений учетверо роздрук оголошення. Роздрук їй зробила бібліотекарка в селі за двадцятку, і руки в Оксани тремтіли так, що вона двічі впускала монети.
В обласному центрі вона насамперед знайшла відділення фонду підтримки сімей на одній із міських вулиць. Прийшла за двадцять хвилин до відкриття й стояла на ґанку разом з іншими, здебільшого жінками, здебільшого з теками. Талон їй дістався на дев’яту сорок.
У віконці сидів молодий чоловік, років двадцяти п’яти, на ім’я Андрій. На підвіконні в нього, у стаканчику з-під йогурту, ріс крихітний кактус, і Андрій, розмовляючи, іноді торкався його колючок подушечкою пальця, як торкаються язиком ранки.
— Слухаю вас.
— Мені потрібна довідка, — сказала Оксана, — щодо цільової допомоги сім’ї: на що пішли ці кошти.
— Сертифікат на вас оформлений?
— На мене.
— Паспорт?
Він узяв паспорт, повернувся до монітора, стукав по клавішах хвилини півтори.
— Так, кошти реалізовані повністю, спрямовані на поліпшення житлових умов. Договір купівлі-продажу житлового будинку в селі. Перерахована сума — 483 881,83.
Оксана кивнула. Це вона знала.
— А на кого дім?
Андрій подивився на неї поверх монітора.
— У сенсі, на кого?
— На кого оформлено власність?
— Жінко, це служба реєстрації нерухомості, це не до нас.
— А у вас що є?
Він знову повернувся до екрана, і тут вираз його обличчя трохи змінився.
— У нас є зобов’язання, — сказав він.
— Яке зобов’язання?
— Нотаріальне. — Андрій торкнув кактус. — Дивіться, коли житло купують із використанням коштів цільової допомоги сім’ї й оформлюють його не на всіх членів сім’ї одразу, а на когось одного, то цей один дає нотаріальне зобов’язання: він зобов’язується протягом шести місяців оформити житло в спільну часткову власність на себе, на чоловіка або дружину і на всіх дітей. Без такого зобов’язання фонд гроші не перераховує, це закон.
— І таке зобов’язання є?
— Є. — Він назвав дату. — Посвідчено нотаріусом районного центру, зобов’язання дав… — Він примружився на екран. — Коваленко Олександр.
Оксана сиділа дуже рівно.
— Тобто дім оформлений на нього одного?
— Раз він давав зобов’язання, значить, так, інакше воно не було б потрібне.
— А він його виконав?
Андрій розвів руками, єдиний раз за всю розмову.
— Ми цього не відстежуємо, — сказав він, — це не наша функція. Фонд перерахував гроші, і все. Перевіряють прокуратура й опіка, якщо надходить сигнал.
— А як дізнатися?
— Взяти витяг із реєстру нерухомості, там буде видно, чия власність і скільки власників.
Оксана помовчала.
— Мені копію цього зобов’язання можна?
— Копію — ні. — Він подумав. — Довідку про спрямування коштів можу дати, ось просто зараз роздрукую. А про зобов’язання напишу в довідці окремим рядком, що воно в справі є, з датою й реєстровим номером. На запит суду або прокуратури справу піднімуть повністю.
— Напишіть, — сказала Оксана.
За десять хвилин вона вийшла на міську вулицю з двома аркушами паперу, теплими від принтера. Вона стояла на тротуарі, і повз ішли люди, і на другому боці вулиці працювала шаурмічна, і все було дуже звичайно.
У неї в руках лежав перший папір за вісім років, на якому було написано її ім’я і правду. Центр державних послуг на іншій міській вулиці вона знайшла за навігатором у чужому телефоні. Попросила дівчину на зупинці показати дорогу, і дівчина не просто показала, а довела до рогу.
Отримати відомості про дім із реєстру нерухомості могла й Оксана, хоча власником значився чоловік. Це вона дізналася того дня і потім не раз повторювала іншим жінкам, які приходили до неї зі своїми бідами. Право на запит у неї було.
Для запиту потрібні були адреса або кадастровий номер, оплата мита й трохи терпіння. Мито становило чотириста шістдесят. У Оксани в гаманці лежало вісімсот двадцять — на зворотний квиток, на хліб і на зошити Павлові.
Вона заплатила. Витяг обіцяли протягом трьох робочих днів на електронну пошту. Пошти в Оксани не було.
Операторка — жінка у форменій жилетці, яка весь час поправляла бейдж, що з’їжджав набік, — завела їй пошту просто там, за стійкою, і записала логін і пароль на звороті талончика друкованими літерами.
— Тримайте міцно, — сказала вона. — Загубите — доведеться заводити заново.
Оксана склала талончик і прибрала у внутрішню кишеню до паспорта. До автобуса лишалося чотири години.
Вона не збиралася туди йти. Вона чесно не збиралася. Але потрібна їй вулиця була на тому ж боці міста, і Оксана знала номер будинку, бо Саша одного разу обмовився, а пам’ять у неї була зла й точна, як у всіх, хто багато мовчить.
Вона доїхала тролейбусом, вийшла, пройшла два квартали й сіла на лавку біля дитячого майданчика навпроти дев’ятиповерхівки. Просто посидіти. Просто подивитися на будинок, у якому їй пропонували жити.
Будинок був звичайний, панельний, із заскленими балконами. На майданчику гойдалися діти. Жінка в червоній куртці катала візочок туди-сюди доріжкою, розмовляючи телефоном.
Оксана просиділа сорок хвилин і вже встала, щоб іти на автовокзал. І тут із під’їзду вийшов Саша. Він був у новій куртці, Оксана її ніколи не бачила.
Він тримав за руку дівчинку років трьох у рожевому комбінезоні, і дівчинка на ходу тягнула його вбік, до калюжі. Жінка в червоній куртці обернулася, опустила телефон і гукнула: «Саш, шапку їй поправ!» Він присів навпочіпки й поправив шапку.
Він зробив це звично, спритно, двома руками, заправивши вибите волосся під гумку. Оксана дивилася. Він ніколи так не робив із Павлом.
Павлові він казав: «Ти що, маленький?» Потім вони пішли втрьох доріжкою, і жінка взяла його під руку, і вони пройшли за десять кроків від лавки, і Саша дивився просто перед собою й не побачив її, бо не міг уявити її тут, бо Оксана в його голові стояла в селі біля печі, завжди, як меблі. Дівчинка, проходячи, озирнулася на Оксану й помахала їй рукавичкою. Оксана помахала у відповідь…
