Життя без прикрас— Тітко Оксано, вам погано? — спитала сусідчина донька.
— Ні, — сказала Оксана, — мені добре, мені вперше за тиждень добре.
Вона це сказала й сама здивувалася.
Але це була правда. Невідомість скінчилася, почалося щось інше, і з цим іншим уже можна було щось робити. У понеділок Оксана відвела Павла до школи, попросила Валентину Степанівну забрати його після уроків і поїхала в обласний центр.
Їхала ранковим автобусом, уже після того, як відвела сина до школи. У сумці лежали паспорт, свідоцтво про народження сина, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про смерть матері й складений учетверо роздрук оголошення. Роздрук їй зробила бібліотекарка в селі за двадцятку, і руки в Оксани тремтіли так, що вона двічі впускала монети.
В обласному центрі вона насамперед знайшла відділення фонду підтримки сімей на одній із міських вулиць. Прийшла за двадцять хвилин до відкриття й стояла на ґанку разом з іншими, здебільшого жінками, здебільшого з теками. Талон їй дістався на дев’яту сорок.
У віконці сидів молодий чоловік, років двадцяти п’яти, на ім’я Андрій. На підвіконні в нього, у стаканчику з-під йогурту, ріс крихітний кактус, і Андрій, розмовляючи, іноді торкався його колючок подушечкою пальця, як торкаються язиком ранки.
— Слухаю вас.
— Мені потрібна довідка, — сказала Оксана, — щодо цільової допомоги сім’ї: на що пішли ці кошти.
— Сертифікат на вас оформлений?
— На мене.
— Паспорт?
Він узяв паспорт, повернувся до монітора, стукав по клавішах хвилини півтори.
— Так, кошти реалізовані повністю, спрямовані на поліпшення житлових умов. Договір купівлі-продажу житлового будинку в селі. Перерахована сума — 483 881,83.
Оксана кивнула. Це вона знала.
— А на кого дім?
Андрій подивився на неї поверх монітора.
— У сенсі, на кого?
— На кого оформлено власність?
— Жінко, це служба реєстрації нерухомості, це не до нас.
— А у вас що є?
Він знову повернувся до екрана, і тут вираз його обличчя трохи змінився.
— У нас є зобов’язання, — сказав він.
— Яке зобов’язання?
— Нотаріальне. — Андрій торкнув кактус. — Дивіться, коли житло купують із використанням коштів цільової допомоги сім’ї й оформлюють його не на всіх членів сім’ї одразу, а на когось одного, то цей один дає нотаріальне зобов’язання: він зобов’язується протягом шести місяців оформити житло в спільну часткову власність на себе, на чоловіка або дружину і на всіх дітей. Без такого зобов’язання фонд гроші не перераховує, це закон.
— І таке зобов’язання є?
— Є. — Він назвав дату. — Посвідчено нотаріусом районного центру, зобов’язання дав… — Він примружився на екран. — Коваленко Олександр.
Оксана сиділа дуже рівно.
— Тобто дім оформлений на нього одного?
— Раз він давав зобов’язання, значить, так, інакше воно не було б потрібне.
— А він його виконав?
Андрій розвів руками, єдиний раз за всю розмову.
— Ми цього не відстежуємо, — сказав він, — це не наша функція. Фонд перерахував гроші, і все. Перевіряють прокуратура й опіка, якщо надходить сигнал.
— А як дізнатися?
— Взяти витяг із реєстру нерухомості, там буде видно, чия власність і скільки власників.
Оксана помовчала.
— Мені копію цього зобов’язання можна?
— Копію — ні. — Він подумав. — Довідку про спрямування коштів можу дати, ось просто зараз роздрукую. А про зобов’язання напишу в довідці окремим рядком, що воно в справі є, з датою й реєстровим номером. На запит суду або прокуратури справу піднімуть повністю.
— Напишіть, — сказала Оксана.
За десять хвилин вона вийшла на міську вулицю з двома аркушами паперу, теплими від принтера. Вона стояла на тротуарі, і повз ішли люди, і на другому боці вулиці працювала шаурмічна, і все було дуже звичайно.
У неї в руках лежав перший папір за вісім років, на якому було написано її ім’я і правду. Центр державних послуг на іншій міській вулиці вона знайшла за навігатором у чужому телефоні. Попросила дівчину на зупинці показати дорогу, і дівчина не просто показала, а довела до рогу.
Отримати відомості про дім із реєстру нерухомості могла й Оксана, хоча власником значився чоловік. Це вона дізналася того дня і потім не раз повторювала іншим жінкам, які приходили до неї зі своїми бідами. Право на запит у неї було.
Для запиту потрібні були адреса або кадастровий номер, оплата мита й трохи терпіння. Мито становило чотириста шістдесят. У Оксани в гаманці лежало вісімсот двадцять — на зворотний квиток, на хліб і на зошити Павлові.
Вона заплатила. Витяг обіцяли протягом трьох робочих днів на електронну пошту. Пошти в Оксани не було.
Операторка — жінка у форменій жилетці, яка весь час поправляла бейдж, що з’їжджав набік, — завела їй пошту просто там, за стійкою, і записала логін і пароль на звороті талончика друкованими літерами.
— Тримайте міцно, — сказала вона. — Загубите — доведеться заводити заново.
Оксана склала талончик і прибрала у внутрішню кишеню до паспорта. До автобуса лишалося чотири години.
Вона не збиралася туди йти. Вона чесно не збиралася. Але потрібна їй вулиця була на тому ж боці міста, і Оксана знала номер будинку, бо Саша одного разу обмовився, а пам’ять у неї була зла й точна, як у всіх, хто багато мовчить.
Вона доїхала тролейбусом, вийшла, пройшла два квартали й сіла на лавку біля дитячого майданчика навпроти дев’ятиповерхівки. Просто посидіти. Просто подивитися на будинок, у якому їй пропонували жити.
Будинок був звичайний, панельний, із заскленими балконами. На майданчику гойдалися діти. Жінка в червоній куртці катала візочок туди-сюди доріжкою, розмовляючи телефоном.
Оксана просиділа сорок хвилин і вже встала, щоб іти на автовокзал. І тут із під’їзду вийшов Саша. Він був у новій куртці, Оксана її ніколи не бачила.
Він тримав за руку дівчинку років трьох у рожевому комбінезоні, і дівчинка на ходу тягнула його вбік, до калюжі. Жінка в червоній куртці обернулася, опустила телефон і гукнула: «Саш, шапку їй поправ!» Він присів навпочіпки й поправив шапку.
Він зробив це звично, спритно, двома руками, заправивши вибите волосся під гумку. Оксана дивилася. Він ніколи так не робив із Павлом.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.