Лісовий кордон був закріплений за мною вже четвертий рік на той час, коли це сталося. Стояв він у глухому, майже бездоріжному місці, куди начальство зайвий раз не потикалося і куди я сам у перші місяці ходив із рушницею напоготові не стільки через звіра, скільки через відчуття, що ліс тут живе за якимись своїми правилами, про які мене ніхто не попереджав. Місцеві єгері називали цей куток одним словом — дальній — і замовкали, ніби воно вичерпувало все, що треба знати.
Тоді я не надавав цьому значення. Після смерті Олени я взагалі мало чому надавав значення. Ходив, працював, вів журнал, їв із казанка, дивився в стелю ночами й чекав — сам не знаю чого. Мабуть, просто ранку.
Був жовтень 1998 року, плановий обхід, яких уже було під сотню. У те, що сталося далі, я й сам повірив не відразу, хоча стояв там, бачив усе на власні очі й торкався всього руками.
Але є спогади, які не стираються з часом, а стають тільки виразнішими. Щось усередині відмовляється відпускати їх — і правильно робить. Дим над землянками в абсолютній глушині, де не мало б бути жодної людини.
Три пари очей у темряві, спокійних, без страху, ніби вони давно вирішили, що буде саме так. Низький, рівний голос однієї з них промовив єдину фразу, і я зрозумів, що нікуди не піду. І запах хліба, соснової смоли й чогось іще, чому я не міг дібрати назви, але від чого горло так стислося, що відповісти одразу не вийшло.
Мене звати Олексій Кравченко. Тоді мені був сорок один рік. За освітою я був мисливствознавцем, за життям — єгерем.
Так склалося, що одне перетекло в інше без особливого плану. Виріс у маленькому містечку неподалік від обласного центру, з тих місць, де молодь або виїжджає, або лишається й поступово стає схожою на сірі п’ятиповерхівки довкола. Тієї самої форми, тієї самої втоми.
Я поїхав. До інституту були півтора року служби в будівельній частині інженерних військ, у віддаленому східному регіоні. Кладка, земляні роботи, фортифікація — усе руками й за будь-якої погоди.
Потім інститут, потім робота в лісництві, і виявилося, що це моє. Ліс не бреше. Тварини не підставляють. Результат роботи видно одразу.
До Олени я працював на далеких ділянках вахтами, по два місяці без виїзду, і це здавалося правильним. Олена з’явилася в моєму житті, коли мені було тридцять два роки, несподівано, через спільних знайомих в одному з великих міст, на чиємусь весіллі. Я запам’ятав її не тому, що вона була найгучніша за всіх, а тому, що, коли всі танцювали, вона сиділа біля вікна, дивилася на вулицю і, коли я підсів, сказала, не обертаючись: «Дощ пішов, помітив?» Я не помітив…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
