— Куди ти зібралася, Оксано? У матері криз. Швидка поїхала лише годину тому. А ти на свято зібралася? — Богдан стояв у дверях спальні, схрестивши руки на грудях. На ньому була пом’ята домашня футболка.
Моя валіза стояла біля його ніг. Я дивилася на чоловіка й відчувала, як у горлі застрягає клубок. До потяга залишалося дві години.
— Богдане, моїй мамі сьогодні 60, — тихо сказала я. — Ювілей. Там усі родичі приїдуть. Ресторан замовлено. Я пів року цю поїздку планувала. Ми ж домовлялися, що ти побудеш із Лідією Степанівною на вихідних.
— Мало що ми там домовлялися. У неї тиск був 200 на 120. Лікар сказав: передінсультний стан. Їй потрібні спокій і догляд, а мені на роботу треба. У нас здача об’єкта. Ти пропонуєш мені матір покинути? Чи доглядальницю на два дні наймати за шалені гроші? — Я опустила очі. На екрані телефона світився електронний квиток до міста, де жила мама.
Квиток, який я купила ще в лютому.
— Я можу зварити бульйон і залишити таблетки на тумбочці. — Мій голос затремтів. — Богдане, я не можу не поїхати. Мама чекає. Я єдина дитина.
— Нічого страшного. Зачекає. День народження — це просто дата. У неї таких дат ще з десяток буде. А мати в мене одна. І вона може померти. Якщо для тебе салати в ресторані важливіші за людське життя, то я взагалі не розумію, з ким живу всі ці 10 років. — Він розвернувся й пішов на кухню, голосно човгаючи капцями.
Я залишилася стояти в коридорі. У квартирі пахло корвалолом і непровітреним смутком. Я підійшла до валізи, взялася за холодну пластикову ручку й відпустила…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
