Життя без прикрасПодзвонити мамі було найважче. Я замкнулася у ванній, увімкнула воду, щоб Богдан не чув, і набрала номер. Гудки тягнулися нестерпно довго.
На тлі заграла музика, почулися голоси родичів.
— Оксаночко, доню, ти вже на вокзалі? — Голос мами був радісний, метушливий. — А я тут родичів зустрічаю. Дядько Вітя приїхав.
— Мамо. — Я щільніше притиснула телефон до вуха. — Мамо, я не приїду.
На тому кінці запала тиша. Музика здалася нестерпно гучною.
— Що сталося? Захворіла? Богдан?
— У Лідії Степанівни гіпертонічний криз. Швидка була. Богдан іде на роботу. Її не можна залишати саму. Лікарі сказали, що в неї передінсультний стан.
Мама важко зітхнула. У цьому зітханні не було злості, лише безмежна звична втома.
— Зрозуміло. Ну що ж поробиш, доню. Якщо стан передінсультний, звісно, треба залишитися. Не чужі ж люди. Ми тут самі впораємося. Ти, головне, не засмучуйся, чуєш? Здоров’я важливіше.
Ми поговорили ще хвилину. Я скинула виклик, поклала телефон на край умивальника й подивилася в дзеркало. Очі почервоніли.
Я вмилася холодною водою, витерла обличчя жорстким рушником і вийшла з ванної. Богдан уже вдягнувся. Він стояв у передпокої, зав’язуючи шнурки.
— Я подзвонила мамі. Я залишаюся.
Він навіть не підвів голови.
— От і правильно. Хоч крапля здорового глузду має бути. Таблетки на столі. Тиск міряй кожні три години. Звари щось легке, дієтичне. Увечері буду.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.