Лідія Степанівна лежала на спині, укрита ковдрою аж до самого підборіддя. На тумбочці рівним рядком стояли упаковки з таблетками. Там само стояла склянка з водою.
— Лідіє Степанівно, — покликала я. — Давайте тиск поміряємо.
Вона повільно, зі стогоном повернула голову. Обличчя її було бліде. Очі напівзаплющені.
— Ох, Оксаночко. Голова як чавунна. Усе шумить. Думала, сьогодні помру. Дякую, що не покинула стару. Богдан сказав, ти до своєї матері збиралася. Пробач, що так вийшло.
— Нічого страшного. Давайте руку.
Я обгорнула манжету тонометра навколо її зморшкуватої руки. Апарат загугнів, накачуючи повітря. Цифри на екрані побігли вгору. Я дивилася на них і відчувала тупу порожнечу.
135 на 85. Тиск був у межах норми.
— 135, — сказала я вголос.
— Криз минув. Це таблетки подіяли, — слабким голосом озвалася свекруха. — Але всередині все тремтить. Слабкість страшенна. Ти б мені супчику зварила, Оксано. Тільки не жирного. З індички.
Я пішла на кухню. Дістала з морозилки шматок індички, кинула в каструлю. Почистила моркву, цибулю. Час тягнувся нестерпно повільно.
Була полуденна пора. Зараз потяг уже під’їжджав би до однієї зі станцій. Я могла б пити чай зі склянки в підскляннику, дивитися у вікно на весняні поля в передчутті вечора.
У внутрішній кишені моєї сумки лежав цупкий конверт. У ньому було 50 тисяч — гроші з премій, які я відкладала пів року.
Я хотіла подарувати мамі путівку до санаторію. Бульйон закипів. Я зняла піну й зменшила вогонь…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
