У квартирі стояла мертва тиша, яку порушувало лише цокання настінного годинника. Увесь день минув у тужливій рутині. Я носила свекрусі чай із ромашкою.
Міряла тиск — він жодного разу не піднявся вище 140. Лідія Степанівна зітхала, скаржилася на поколювання в пальцях, просила поправити подушку, зачинити кватирку, а потім знову її відчинити. Я робила все мовчки.
Почуття провини перед мамою з’їдало мене зсередини. Але я намагалася про це не думати. Передінсультний стан — це не жарти.
Богдан має рацію. Якби з нею щось сталося, поки я їла салати в ресторані, я б собі цього не пробачила. О 8 вечора я помила посуд, протерла плиту й сіла за кухонний стіл.
Налила собі вистиглого чаю. Свекруха спала. Принаймні з її кімнати вже півтори години не долинало жодного звуку.
Богдан написав коротке повідомлення: «Затримаюся. Як мама?» Я відповіла: «Спить. Тиск у нормі».
Я взяла телефон і відкрила месенджер. Тітка надіслала фотографії з банкету. На одній із них мама в гарній бордовій сукні, з зачіскою, тримала букет троянд і усміхалася. Але очі в неї залишалися сумними.
Я довго дивилася на цю фотографію, збільшуючи мамине обличчя. Серце болісно стислося. Близько 9 години я вирішила перевірити Лідію Степанівну.
Вирішила дати вечірню таблетку від тиску, яку вранці велів прийняти лікар швидкої. У коридорі було темно. Я йшла тихо, в самих шкарпетках.
Двері до спальні свекрухи були прочинені на ширину долоні. Із щілини падав на паркет жовтий світ від настільної лампи. Я простягнула руку, щоб штовхнути двері, але завмерла…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
