Із кімнати долинав голос Лідії Степанівни — не слабкий і не стогінливий, а звичайний, бадьорий.
— Та кажу тобі, Галко, усе чудово минуло. — Свекруха неголосно, але весело розсміялася.
Я прибрала руку й підійшла впритул до щілини. Лідія Степанівна сиділа на ліжку. Подушки були високо збиті.
На колінах у Лідії Степанівни стояв планшет, з екрана якого на неї дивилася давня подруга Галина. А на приліжковій тумбочці, поруч із відсунутими вбік коробками з таблетками, стояла пузата пляшка коньяку. Поруч — маленька чарочка.
Свекруха взяла пляшку, спритно відкрутила корок і хлюпнула в чарку темну рідину.
— Ну, за твоє здоров’я, Галочко!
Вона випила, заплющила очі, видихнула й закусила скибочкою лимона, взятою з блюдечка, яке, вочевидь, ховала під ліжком.
— Лідо, ти там дивися, не перебери, — долинув із динаміка скрипучий голос Галини. — А то невістка внюхає.
— Та вона на кухні сидить, як миша під віником, — відмахнулася свекруха, поправляючи волосся.
— Переживає, мабуть. А ліки за графіком?
— Вона вже все мені дала.
— А Богдан що?
— А що Богдан? Це ж він усе й вигадав! Дзвонить мені вчора вдень із роботи й каже: «Мамо, виручай: Оксанка зібралася своїй матері на ювілей п’ятдесят тисяч везти. Грошей купа! А нашій машині ремонт потрібен, коробка передач летить. Я їй заборонити не можу, а вона ці гроші зі своїх премій відкладала. Такі суми з сім’ї віддавати — дурість. Треба її вдома залишити»…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
