Я перестала дихати. Пальці на ногах закрижаніли навіть крізь шкарпетки.
— І ти що? — розсміялася Галина на екрані планшета.
— А я що? Я зранку швидку викликала. Сказала, що голова паморочиться й нудить. Лікарі приїхали, тиск поміряли. 150. Для мене це взагалі норма. Я перед тим кухоль міцної кави випила. Вони мені таблетку під язик сунули й поїхали. А Богданчик їй із порога: «Передінсультний, передінсультний». Валізу їй забрати не дав. Вона й попливла. Сльози ковтає, а на потяг уже не поїхала. — Свекруха знову розсміялася, цього разу голосніше.
— Ой, Лідко, ну ви даєте. — Галина на екрані хитала головою. — А гроші вона віддасть Богданові?
— А куди дінеться? Завтра він їй скаже, що ремонт терміновий. У борги влазити не хочеться. Поплаче й віддасть. Ми сім’я чи хто? Усе в дім має йти. А то бач, своїй матері на гулянки по п’ятдесят тисяч роздаровувати. Обійдеться її мати.
Я відступила на крок назад. Підлога під ногами не скрипнула.
У голові було порожньо. Ні гніву, ні істерики. Лише фізичне відчуття нудоти й крижаний холод, що розливався від грудей до рук.
Я розвернулася й мовчки пішла на кухню. Сіла на табуретку, намагаючись усвідомити те, що щойно почула. Я згадала, як Богдан кричав на мене вранці.
Згадала його слова про «салати в ресторані» й «мати в мене одна». Згадала, як варила цей клятий бульйон з індички, як міряла тиск, як повідомляла мамі, що не приїду. І як відкладала по п’ять-десять тисяч на місяць, щоб потішити маму.
А вони просто розіграли виставу. Заради коробки передач. Я встала…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
