Я підійшла до шафки й дістала свій паспорт. Потім зайшла до нашої з Богданом спальні, взяла косметичку, зарядку й пару светрів і повернулася в коридор.
Валіза так і стояла там, наполовину зібрана.
Я швидко поклала все це у валізу й застебнула блискавку.
Клацання здалося мені найгучнішим звуком у квартирі. Я вдягла джинси й водолазку. Накинула легке пальто.
Потім дістала мобільний телефон і набрала 112.
— Екстрена служба, слухаю.
Я відкашлялася. Голос звучав рівно й спокійно.
— Добрий вечір. Мені потрібна швидка.
— Що сталося?
— Уранці моя свекруха викликала швидку через тиск. Після огляду вона приймала ліки. А зараз п’є коньяк. Я не знаю, скільки вона вже випила і як алкоголь подіє разом із таблетками.
— Як вона себе поводить? — уточнив диспетчер.
— Сидить у себе в кімнаті, розмовляє по відеозв’язку, сміється. Я боюся, що їй стане зле.
— Назвіть адресу.
Я продиктувала адресу.
— Бригада виїхала. Не давайте їй більше алкоголю й не залишайте саму до приїзду лікарів.
Я поклала телефон у кишеню, перекинула через плече сумку з конвертом, взулася й викотила валізу в передпокій.
Чекати довелося недовго — хвилин 15. Увесь цей час із кімнати свекрухи долинав її бадьорий голос.
Вочевидь, вона й далі розмовляла з Галиною. Я стояла в темному коридорі, прихилившись до стіни, і дивилася на вхідні двері. Пролунав дзвінок…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
