Сонце того дня пекло по-справжньому. Не по-осінньому, а як у липні — люто й без попередження. Я вийшла з офісу раніше, ніж зазвичай.
Клієнт переніс зустріч. У папці лежали підписані документи, і вперше за кілька тижнів у мене було три вільні години. Я зупинилася на сходах бізнес-центру, примружилася від світла й подумала про Ларису.
Лариса Романюк, моя подруга ще з інститутських часів, овдовіла вісім місяців тому.
Її чоловік Сергій розбився на трасі в лютому: їхав додому після добової зміни й заснув за кермом. Просто заснув. І все.
Лариса тоді зателефонувала мені о пів на шосту ранку, і я досі пам’ятаю, як її голос не плакав, а просто був відсутній, ніби зв’язок обірвався. Я приїхала. Просиділа з нею дві доби.
Потім життя закрутило нас обох у своєму вирі. Дзвінки стали коротшими, зустрічі — рідшими. Останні три тижні Лариса майже не відповідала.
«Я в порядку», — писала вона в месенджері, і ця фраза ставала дедалі сухішою, дедалі тоншою, мов папір, який довго мнуть. Я знала: «в порядку» — це нічого не означає, це означає «не чіпай», «не питай», «дай мені посидіти в цій темряві самій». Але сьогодні в мене був час.
У кондитерській на розі я купила два шматки гарбузового торта — того самого, який Лариса колись називала єдиним гідним приводом жити в цьому місті. Запакувала у фірмові коробки й пішла до метро. Дзвонити не стала.
Лариса жила в сусідньому кварталі, неподалік від нашого з Кирилом дому, і я знала її звичку заздалегідь відмовлятися від гостей, коли вона не хотіла, щоб її бачили. Краще сюрприз. Краще просто стати на порозі з тортом і сказати: «Я вже тут, відмовлятися пізно».
Я йшла знайомим двором, рахуючи тріщини на асфальті. Так робила завжди, коли думала про щось важливе, думала про Ларису. Про те, що горе такого штибу, раптове, без попередження, без можливості підготуватися, — це як вирвана сторінка з книжки просто посеред розділу.
Читання триває своєю чергою — і раптом порожнеча. Залишається тільки сидіти з книжкою в руках, не розуміючи, що робити далі. Під’їзд був відчинений.
Домофон був зламаний, і я знала про це. Піднялася на третій поверх. Зупинилася біля дверей із номером вісім.
І з-за дверей не долинало жодного звуку: ні телевізора, ні музики, нічого. Я натиснула на дзвінок. Секунда, дві, три.
Потім зсередини почулися кроки. Не Ларисині, надто важкі. І двері відчинилися.
Я не одразу зрозуміла, що бачу. На порозі стояв мій чоловік. Кирило був у домашній футболці, сірій, яку я прала минулого вівторка, і в спортивних штанах.
На ногах — капці. Не його капці. Чужі, бежеві, явно жіночі, але підійшли йому за розміром.
У руці він тримав чашку з кавою, і кава ще парувала. Ми дивилися одне на одного, мабуть, три секунди. Мені здалося, що минуло три хвилини.
«Оксанко, — сказав він, — ти що, не попередила?» Це не було привітанням чоловіка, який радий бачити дружину. Це було щось інше. Швидке, захисне, з відтінком звинувачення.
Ніби я зробила щось непристойне, з’явившись сюди без дзвінка. Я переступила поріг, бо ноги самі зробили цей крок. Передпокій у Лариси маленький.
Три кроки — і вже вітальня. Я зробила ці три кроки. Лариса сиділа на дивані в халаті.
Не в тому сенсі сиділа в халаті, як сидять люди, яких застали зненацька посеред звичайного вечора. У тому сенсі, що халат був явно накинутий поверх чогось, похапцем, недбало, запахнутий криво. Вона дивилася на мене, і в її очах була така суміш провини й полегшення, що я не відразу зрозуміла, чого в ній більше.
Потім я побачила її живіт. Халат його не приховував. Лариса була вагітна.
Явно, очевидно, місяців шість або близько того. Великий округлий живіт, який ніяк не можна було не помітити. Я зупинилася посеред кімнати…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
