Сергій загинув вісім місяців тому. Ця думка пройшла крізь мене повільно, як холодна вода. «Ларисо, — сказала я, — ти вагітна».
Це прозвучало безглуздо, ніби я констатувала очевидне. Але в мене не було інших слів. Слова, які мали б прийти, десь застрягли.
Із кухні вийшла Людмила Андріївна, свекруха мого чоловіка, мама Кирила. Жінка шістдесяти двох років з акуратною стрижкою, завжди в охайному одязі, завжди з усмішкою трохи ширшою, ніж треба. Вона несла тарілку з нарізаними фруктами, дбайливо, по-господарськи, як несуть у власному домі.
Побачивши мене, вона не впустила тарілку. Вона просто завмерла. І в цій зупинці було стільки промовистості, скільки не вмістилося б у жодні слова.
«Оксано, — сказала вона після паузи. — От несподіванка». Я поставила обидві коробки з тортом на тумбочку біля дверей.
Рух був акуратний: я не жбурляла коробки й не кидала їх. Просто поставила. «Кириле, — сказала я спокійно. — Скільки це триває?»
Він не відповів одразу. Зробив ковток кави, мабуть машинально, і поставив чашку на полицю. «Оксанко, давай не тут. Давай поїдемо додому й нормально поговоримо». «Скільки це триває?» — повторила я. Лариса на дивані стиснула пальці в кулак. Маленький жест, який я помітила, бо знала її п’ятнадцять років і знала, як вона ховає руки, коли їй соромно.
«Рік», — сказала вона. Не Кирило. Лариса.
«Майже рік, Оксанко. Рік». Я порахувала в голові.
Рік тому Сергій був іще живий. Людмила Андріївна поставила тарілку з фруктами на журнальний столик і випросталась. «Оксано, я розумію, що це шок», — почала вона тим голосом, який я чула багато разів.
Рівним, розважливим. Голосом людини, яка зараз пояснить мені те, чого я через молодість не розумію. «Але ситуація склалася так, як склалася. Лариса — хороша жінка. Вона не винна, що між нею й Кирилом виникли почуття. Дитина вже є. І нам усім треба думати про те, як жити далі розумно». «Людмило Андріївно, — сказала я, — зачекайте». Вона замовкла.
Мабуть, здивувалася. Я ніколи її не перебивала. Я дивилася на Ларису.
«Сергій не знав», — сказала я. Лариса заплющила очі.
Це не було запитанням. Лариса кивнула. Ледь помітно, але кивнула.
Я взяла сумку, яку вже поставила була на підлогу, і повісила назад на плече. «Оксанко, стій, — сказав Кирило. — Ми поговоримо. Ти спершу вислухай». «Ні, — сказала я. — Просто ні». Одне слово.
Я розвернулася й пішла до виходу. «Оксано! — Людмила Андріївна підвищила голос. — Ти доросла людина. Не можна тікати від розмови». Я вже була в передпокої. Взялася за ручку дверей.
«Дитина називатиме тебе мамою, — сказала Людмила Андріївна мені в спину. — Ми все обдумали. Ти виховаєш її як свою. Ніхто нічого не дізнається. Все залишиться в родині». Я обернулася.
Людмила Андріївна дивилася на мене цілком серйозно. У її погляді не було злого умислу. У цьому й була вся проблема.
Вона говорила це щиро. Вона вважала, що пропонує мені розумний вихід. «Ви щойно це сказали?» — вимовила я повільно.
«Я сказала розумну річ. У тебе немає дітей. У вас із Кирилом ніяк не виходить. Ось рішення. Навіщо влаштовувати трагедію?» Я ще секунду дивилася на неї, потім вийшла й зачинила двері. Не грюкнула. Просто зачинила…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
