Надворі так само було сонячно й спекотно. Люди йшли повз із пакетами з магазинів, хтось вигулював рудого пса, на лавці біля під’їзду сиділа старенька й лускала насіння.
Усе було цілком звичайним. Світ не змінився ні на міліметр. Я дійшла до своєї машини, яку залишила за квартал, і сіла всередину.
Увімкнула кондиціонер, дістала телефон. Не плакала. Не тому, що була сильною чи вміла триматися.
Просто сльози не йшли. Ніби те, що я побачила, було надто великим, щоб уміститися в звичну реакцію. Це було як прочитати рядок незнайомою мовою: окремі слова зрозумілі, але сенс поки не складається.
Рік. Людмила Андріївна приносила фрукти. Дитина називатиме тебе мамою.
Я дивилася на екран телефона. У списку контактів знайшла потрібний номер. Натиснула виклик.
Батько відповів на другому гудку. «Оксаночко, все гаразд?» Голос батька — низький, трохи хриплуватий. Голос людини, яка все життя розмовляла на будівельних майданчиках крізь гуркіт техніки, подіяв на мене дивно.
Щось усередині хитнулося, як маятник. І хитнулося, але не впало. «Тату, — сказала я. — Мені треба, щоб ти дещо зробив просто зараз».
«Кажи». «Звільни Кирила». Пауза.
Коротка, але значуща. «Оксанко». «Тату, я не істерю. Я прошу тебе про дуже конкретні речі. Звільни Кирила. Усунь Людмилу Андріївну від будь-яких справ холдингу. Вона ніколи не була в штаті, але ти знаєш, що вона робила на нарадах. І звільни всіх, кого ти взяв за їхніми рекомендаціями. Усіх до одного».
Довга пауза. Я чула, як батько дихає. «Ти зараз де?» «У машині. Я в порядку. Я приїду й усе розповім. Але спершу мені треба, щоб ти це зробив».
«Що сталося?» «Я розповім. Тату, просто скажи мені. Ти це зробиш?» Пауза була недовгою.
«Приїжджай», — сказав батько. «Тату». «Я почув тебе, Оксанко. Приїжджай».
Богдан Степанович Гнатюк збудував свій перший дім у тридцять один рік. Власними руками, у буквальному сенсі. Тягав цеглу, місив розчин, клав фундамент.
Це був маленький приватний будинок у передмісті для сім’ї приятеля, який не міг дозволити собі будівельну бригаду. Батько взяв за роботу символічну суму й потім усе життя казав, що саме ці гроші стали першим капіталом. Не тому, що їх було багато, а тому, що він зрозумів: будувати — це те, що в нього виходить.
Холдинг «Гнатюк-Буд» існував двадцять вісім років. Починався з однієї бригади й одного екскаватора. Тепер це чотири напрями.
Житлове будівництво, комерційна нерухомість, дорожні роботи й проєктування. Триста сорок співробітників, офіс у центрі міста й репутація, яку батько вибудовував так само методично, як будував будинки. По цеглині, без поспіху.
Я виросла в цьому холдингу. Бігала будмайданчиками в дитинстві, робила уроки в прорабській, у дванадцять років уміла читати кошторис. Після школи батько хотів, щоб я вступала до будівельного.
Я обрала фінансовий університет. Він не заперечував. «Гроші — це теж будівництво», — сказав він тоді.
«Тільки нематеріальне». Після університету я кілька років працювала в аудиторській компанії, не в холдингу, — це було принципово важливо для нас обох. Я не хотіла бути донькою, хотіла навчитися працювати самостійно.
Батько це поважав. Потім, п’ять років тому, коли мені виповнилося двадцять дев’ять, я перейшла до холдингу фінансовою аналітикинею. І саме тоді в моєму житті з’явився Кирило…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
