Жіночий крик розірвав вечірню тишу гірської долини так раптово, що луна заметалася між соснами. У ньому було стільки болю, що чоловік, який почув його на далекому схилі, миттю відставив казанок з вогню. Саме в цей час двоє братів втискали рідну сестру в долівку її власного дому. Вони були певні: гроза заглушить будь-який звук, а найближчі сусіди живуть надто далеко, щоб прийти на допомогу.
Надворі стояв 1883 рік. У цьому суворому краї закон не завжди встигав дістатися до самотніх господарств, розкиданих серед лісів і гір. Нерідко правим виявлявся той, хто міцніше стискав кулак і швидше вихоплював зброю. Але тієї ночі брати не знали, що неподалік зупинився чоловік, звиклий розрізняти серед голосів дикої природи людський поклик про порятунок.
До найближчого селища звідси було далеко, а між поодинокими хатами тяглися поля й густий ліс. Люди покладалися насамперед на себе: самі зводили стіни, лікували худобу, захищали врожай від негоди й берегли родину. Тож упевненість Назара й Мирона не була безпідставною. Пізня година та гроза, що насувалася, ніби грали їм на руку, даючи надію, що вони залишаться із сестрою сам на сам.
Господарство родини Мельників займало широку смугу родючої землі біля підніжжя хребта. Поля, пасовища й право користуватися водою дісталися сім’ї не випадково: кожну ділянку тут було відвойовано в кам’янистого ґрунту багаторічною працею. Коли батько занедужав, уся робота лягла на Катерину. Вона була кремезною, огрядною жінкою з широкими плечима й дужими руками. Поки інші знемагали від життя далеко від великих поселень, Катерина мовчки давала лад худобі, носила воду, лагодила огорожі й вела господарські записи.
Жителі найближчого селища часом посміювалися з її статури, але Катерина не відповідала на шпильки. Вона знала, чого вартий день чесної праці й на що здатні її долоні. Її брати, Назар і Мирон, цієї ціни не розуміли. Кілька років тому вони покинули хворого батька й подалися по далеких шахтарських місцях у пошуках легких грошей. Катерина залишилася сама: підтримувала вогонь, стежила за рахунками й сиділа біля ліжка старого, коли тому ставало важко дихати.
Хвороба поволі відбирала в батька сили. Поки він згасав, донька не дозволяла господарству занепасти: вранці виходила до тварин, удень працювала в полі, а вночі прислухалася до його дихання за тонкою стіною. Назар і Мирон не розділили з нею жодного з цих тяжких днів. Вони згадали про рідний дім лише тоді, коли там уже не було чого робити для батька, зате з’явилося чим поживитися.
Батько помер посеред зими. Коли суддя Левко Кравець оголосив заповіт, з’ясувалося, що все господарство — понад сотню гектарів землі разом із водними правами — переходить доньці. Старий надто добре знав своїх синів, щоб довірити їм бодай частину створеного маєтку. Однак Катерина розуміла: Назар і Мирон неодмінно повернуться, щойно до них дійде звістка про спадок. І задушливого липневого вечора вона почула у дворі знайомий тупіт копит…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
