Знахарка знайшла в лісі зв’язаного незнайомця й прихистила його, навіть не підозрюючи, кого врятувала
О пів на шосту сільські вікна ще лишалися темними. Зрідка озивалися півні, заспані й хрипкі, а Оксана Петрівна вже зачиняла за собою двері. На ногах у неї були гумові чоботи, на лікті погойдувався плетений кошик. До лісу вона збиралася так буденно, ніби мала лише вийти на город. Тим часом до ягідних місць треба було пройти три кілометри, а потім стільки ж назад.
У свої сімдесят три вона долала цей шлях без перепочинку. Галя, сусідка, яка була на двадцять років молодша, часом переводила подих уже на сходах між першим і другим поверхами. Оксані ж ставало сили і на ліс, і на хатню роботу. Вона роками трималася одного розпорядку: лягала вчасно, пила трав’яні відвари, харчувалася тим, що виростила сама. Турботу про себе не відкладала ні до хвороби, ні до старості.
Втім, цінували її в окрузі зовсім не за міцне здоров’я. Дорогу до її дому знаходили люди, які вичерпали всі інші дороги. Оксана Петрівна жила сама: ні заміжжя, ні дітей у її житті не сталося. Можливо, колись самотність давалася їй тяжко, однак за теперішньою господинею цього годі було вгадати. Чужий біль вона приймала без метушні, а про свій говорити не звикла.
Під деревами ще трималася нічна прохолода. Від землі тягло сирим листям, вище відчувалася смола. У низинах чоботи грузли в м’якому ґрунті; Оксана обходила їх за звичкою, відводила гілки й ішла туди, де достигала чорниця. Тут не доводилося щоразу вибирати напрямок на кожному повороті. Вона знала ліс досить добре, щоб дивитися здебільшого під ноги й на кущі.
Ягоди того ранку траплялися великі, з ніжним сизим нальотом. Пальці швидко наповнювали кошик, а думки нарешті відпочивали від людських скарг і хатніх клопотів. Потім Оксана заглибилася в зарості, виглядаючи суниці. Ті були дрібніші, зате кілька ягід лишали на язиці таку солодкість, якої не давало й найзапашніше варення.
Нахилившись по чергову ягоду, вона помітила між стовбурами незнайому пляму. Спершу погляд не затримався на ній: мабуть, зламана гілка. Але колір не пасував ані до деревини, ані до лісової підстилки. Оксана випросталася, розсунула кущі й пішла подивитися.
Між двома соснами лежав чоловік. Його зв’язані руки були заведені назад, обличчя повернуте щокою до землі. Роздерта сорочка ледве трималася на плечі, джинси до колін були вимазані в багнюці. Біля скроні й коло рота темніла засохла кров. Він був молодий — це Оксана побачила відразу. А слідом помітила слабкий рух спини: незнайомець іще дихав.
Вона опустилася поруч. Від землі під ним ішов холод, і ставало ясно, що лежить він тут давно. Діставши фляжку, Оксана намочила хустинку, склала її вчетверо й торкнулася чола пораненого. Потім обережно зволожила губи. Чоловік заворушив ними, намагаючись щось сказати. Вона схилилася нижче, щоб розчути.
— Богиня… Ти богиня, — видихнув він, не розплющуючи очей.
— Ну, нехай буде богиня, — озвалася вона.
Хустинка знову лягла йому на обличчя. У внутрішній кишені в Оксани знайшовся темний пухирець із настоянкою звіробою та валеріани. Вона носила його постійно, за тією самою звичкою, за якою інші беруть із собою найнеобхідніше на випадок прикрості. Оксана обережно підвела йому голову, розтулила зуби й дала кілька крапель. Потім іще трохи. Вона зачекала, перш ніж робити щось далі. Спершу обличчя лишалося нерухоме, але за три хвилини в ньому з’явилася зміна, ледь помітна, ніби людина потроху поверталася до того, що діялося довкола. Він скривився, зі свистом утягнув повітря й спробував вивільнити руки.
— Зачекай. Спершу приберемо мотузку.
Стара мотузка виявилася на диво міцною. Вузли були затягнуті так туго, що пальці ледве знаходили, за що вхопитися. Оксана терпляче розбирала петлю за петлею, аж поки нарешті не звільнила зап’ястки. На посинілій шкірі лишилися глибокі смуги. Вона обережно розтирала його руки між своїми долонями, і він стогнав, відчуваючи, як оніміння змінюється болісним печінням.
— Підвестися зможеш?
— Поки не знаю.
Відповідь прозвучала слабо, але вже тямовито. Підніматися довелося довго. Оксана підставила плече, хоч була значно нижча за нього, і прийняла на себе вагу чужого тіла. Чоловік спробував спертися на власні ноги, ніби соромлячись навалюватися на стару жінку. Ноги підводили. Тоді вона підібрала довгу впалу гілку й дала йому в руку.
— Отак буде легше.
— Далеко йти?
— Приблизно три кілометри.
По його обличчю було видно, наскільки непосильною здається ця відстань. Оксана додала, що іншого шляху немає, і рушила до села. Він пішов слідом, спираючись на гілку.
Пізніше ця дорога згадувалася їй без окремих поворотів і зупинок. За спиною весь час чулося надсадне дихання й удари палиці об землю. Коли чоловік спотикався, вона чекала, даючи йому втриматися і знову знайти опору. Розмова не зав’язувалася: чи то говорити не було про що, чи то за мовчанням лишалося забагато всього. Так вони йшли, аж поки в просвітах між деревами не з’явилися знайомі дахи. Побачивши їх, він видихнув так, ніби на той видих пішло все, що ще лишалося в грудях.
Оксана провела його через заднє подвір’я, подалі від сторонніх очей. У дальній кімнаті чекало ліжко з чистою білизною. Вона завжди тримала його напоготові: за довге життя переконалася, що несподіваний гість з’являється саме тоді, коли його не чекають. Поклавши чоловіка, поставила на плиту відвар із ромашкою, м’ятою та іншими травами, а тоді сіла біля ліжка.
Тепер, коли дихання незнайомця вирівнялося, можна було роздивитися його уважніше. Років тридцять, можливо, трохи більше. Побої змінили обличчя, але не приховали рис. Під синцями не вгадувалося тієї грубості, яку Оксана чекала б побачити в людини з вулиці. Руки теж мало що пояснювали: важка праця явно не була для нього щоденною, однак зовсім не звичними до діла їх теж не назвеш. Судити з таких прикмет, хто перед нею, було важко. За всім цим вгадувалося якесь життя, про яке Оксана нічого не знала. Розпитувати вона не стала. Іноді людині передусім треба дати полежати в тиші, не вимагаючи плати розповіддю про своє нещастя…
