— Мамо, ти вже давно не тридцятирічна. Невже чекаєш, що у твоєму віці нічого не болітиме?
Оксана промовила це, не відриваючись від телефона. Надія Андріївна так і залишилася стояти з чашкою: відповісти одразу не вийшло. На кухні нічого не змінилося, ніхто навіть не помітив її затримки. Лише кілька слів доньки раптом особливо виразно показали те, з чим вона роками воліла миритися.
Їй хотілося найменшого — сказати близьким, що спина знову ниє, що зранку важко розігнути коліно, і почути у відповідь щось людяне. Не пораду, не обіцянку негайно вилікувати, а просту участь. Павло, який сидів навпроти, лише смикнув плечем, не відриваючись від новин.
— Годі вишукувати в себе хвороби. У такому віці кожен починає дослухатися до будь-якої дрібниці.
Вона повільно поставила чашку на стіл. Придушила бажання заперечити, що дрібницею цей біль уже не назвеш. За тридцять чотири роки спільного життя Надія Андріївна добре засвоїла: якщо чоловік заговорив таким тоном, щось йому пояснювати марно. Можна лише ще дужче його роздратувати й самій відчути себе винною.
Зараз їй було прикро навіть не через різкість. Близькі відповідали так, ніби вона просила надто багато, хоча вона лише сказала, що їй зле. При них хотілося якнайшвидше випростатися, прибрати з обличчя втому, знову мати вигляд людини, в якої все гаразд. Надія Андріївна впіймала себе на цьому бажанні й від нього відчула ще більшу гіркоту. Виходило, біль треба було не лікувати, а ховати, щоб нікого не дратувати.
А вночі поперек скрутило так, що неможливо було повернутися. Вона одяглася, взяла сумку з документами й викликала таксі. Павла будити не стала. До доньки по допомогу теж не звернулася.
Близько третьої години ночі, коли місто давно спало, черговий лікар у майже порожньому приймальному відділенні кілька разів переглянув результати її обстеження. Попросив медсестру повторно взяти кров. Трохи згодом з’явився знову, і поруч із ним ішли двоє поліцейських.
— Надіє Андріївно, поки що не зв’язуйтеся з рідними, — тихо попросив він. — Особливо з чоловіком і донькою. Спершу нам треба поговорити.
Вона приїхала з хворою спиною, а тепер дивилася то на лікаря, то на незнайомих людей за його плечима й не могла зрозуміти, що сталося. Лікар був серйозний, і від цієї стриманості ставало ще страшніше. За всім її звичним життям, виявляється, могло ховатися щось таке, для чого знадобилася поліція. Але ще зовсім недавно в неї не було жодної причини навіть уявити подібне.
До п’ятдесяти восьми років життя Надії Андріївни давно ввійшло в усталену колію. Багато років вона вела заводську бухгалтерію в невеликому місті. Після закриття підприємства знайшла місце в приватній компанії, що постачала будівельні матеріали. Змінилися кабінети й люди, але сама робота залишалася тією самою, і це її влаштовувало. У правильно зведених цифрах був зрозумілий порядок. Із ними не доводилося вгадувати чужий настрій і шукати прихований сенс у кожній відповіді.
Заміж за Павла вона вийшла у двадцять чотири роки. Вони працювали на одному заводі, він був інженером. Його стриманість тоді здавалася ознакою надійності: людина зайнята ділом, не розкидається словами, не обіцяє неможливого. Лише з роками Надія Андріївна відчула, як важко жити поруч із тим, кого майже нічого не цікавить у твоєму житті. Колишній спокій чоловіка дедалі частіше виявлявся звичайною байдужістю.
За два роки після весілля народилася Оксана. Подальше запам’яталося безкінечними клопотами: виростити, одягнути, вивчити, допомогти. Наче після народження доньки подружжя перестало бути окремими людьми зі своїми бажаннями. Залишилися господарство, робота й потреба відкладати гроші на чергову сімейну справу.
Жили вони скромно, проте намагалися, щоб Оксана цього не відчувала. Собі відмовляли легко, їй — насилу. Допомогли з навчанням в інституті, допомогли з весіллям, потім перші п’ять років брали участь у виплаті іпотеки за квартиру молодих. Донька приймала батьківську допомогу так упевнено, ніби іншого порядку речей і не існувало. Надія Андріївна інколи помічала це, але відразу знаходила виправдання: кому ж іще допомагати, як не власній дитині?
Чоловіка Оксани звали Богданом. Він займався продажем нерухомості, говорив охоче й упевнено, постійно затівав якісь проєкти. Грошей то більшало, то знову бракувало. За його обіцянками швидкого успіху Надія Андріївна не завжди встигала стежити. Зате чудово знала, коли молодим треба було посидіти з сином. Максимові нещодавно виповнилося сім, і заради онука вона охоче змінювала свої плани. З ним їй було добре: він радів її приходу без жодного приводу.
За останній рік звичні обов’язки почали даватися важче. Спершу занило плече. Надія Андріївна вирішила, що винні довгі години за комп’ютером. Згодом потягнуло поперек; особливо неприємно ставало надвечір, після роботи чи домашніх клопотів на ногах. Лякати себе вона не любила й спочатку майже нікому нічого не розповідала. Думала, відпочине — відпустить.
Однак біль ставав дедалі настирливішим. На одному з недільних обідів у доньки Надія Андріївна, помішуючи ложечкою чай, усе ж заговорила:
— Мабуть, треба показатися лікарю. Спина останнім часом зовсім спокою не дає.
Оксана втомлено підвела очі.
— То в тебе голова, то коліно, тепер знову спина. Сходи, звісно. Призначать якусь мазь, полегшає.
— Якби просто нило, я б і не говорила. Дуже прихоплює.
— Мамо, тобі п’ятдесят вісім. Ну неможливо в такому віці почуватися так, як у молодості.
Богдан нічого не додав, але з його усмішки було зрозуміло, чий бік він тримає. Максим катав по столу машинку, зайнятий власною грою. Надія Андріївна перестала пояснювати. Доньці й без того вистачало клопотів: робота, дитина, несталі заробітки чоловіка. Мабуть, вона вибрала невдалий момент. Наступного разу поговорять спокійніше.
Тільки наступного спокійного разу все не знаходилося, а до фізичного нездужання додавалося якесь невиразне занепокоєння. За останні місяці в родині сталося кілька дрібниць, які не давали остаточно заспокоїтися.
Ще взимку вона шукала квитанцію за житло. Перебираючи вміст нижньої шухляди серванта, серед гарантійних талонів, старих рахунків і чоловікових роздруківок виявила незнайому теку. Усередині були папери на дачну ділянку, що дісталася Павлові від батька приблизно п’ятнадцять років тому.
На дачу вибиралися рідко, рази два на рік. Зазвичай заодно навідували сусідній цвинтар, упорядковували могилу свекра. Надія Андріївна звикла вважати ділянку сімейною: разом їздили, разом доглядали. Хоча розуміла, що спадок належить чоловікові, і її уявлення про спільну дачу не змінює записів у документах.
Здивувало інше. Згідно з витягом із реєстру нерухомості, виданим минулого літа, власником ділянки тепер значився Богдан Олегович. Ім’я та по батькові збігалися з ім’ям та по батькові зятя…
