У липні Богдана Ковальчука незмінно тягло геть із міста. Після місяців, проведених над чужими машинами, серед вихлопних газів і безкінечних розмов, терпіти людей ставало несила. До багажника вирушали рушниця, спальник і цілий ящик тушкованки; лишалося посвистом покликати старого Барса й рушити в дорогу. На краю села на нього чекав перекошений дідовий дім. Далі дороги вже не було — починався ліс, де ніхто не цікавився його життям і не вимагав підтримувати розмову.
Дім лишився йому після діда, якого Богдан в останні роки доглядав сам-один. Хвороба забрала в старого сили: доводилося і піднімати його, і годувати з ложки, і ночами сидіти біля ліжка. Поховавши діда, Богдан виявив у собі почуття, якого соромився. За справжнім, важким горем ховалося полегшення: тепер можна було видихнути. Відтоді він тримав людей на відстані. Без близькості не виникало обов’язків, а без обов’язків жилося тихіше. Він не хотів знову відчувати, що від нього цілком залежить чиєсь життя. Від цього бажання було ніяково, але зрікатися свого спокою він не збирався.
На третій день того приїзду Барс раптом уперся посеред давньої вирубки. Сміливістю він і раніше не вирізнявся, але тепер мав зовсім жалюгідний вигляд: припав на лапах, притис вуха й дрібно скавчав, відступаючи з настовбурченою шерстю. Богдан простежив за його поглядом. Серед сухої, вигорілої трави синіло правильне квіткове коло. Тут узагалі нічого подібного не росло, та й час для такого цвітіння був невідповідний. Усередині кола темніла волога ділянка землі, ніби хтось щойно вилив на неї лійку.
За тиждень тетеручий виводок знову привів Богдана до вирубки. Тепер за плечем у нього була рушниця, а Барс навідріз відмовився супроводжувати господаря. Біля самої межі відкритого місця пес сів, підібгав хвоста й відвернувся: далі полюй сам.
— Одна назва від мисливського собаки лишилася, — всміхнувся Богдан і рушив далі без нього.
За минулі дні квітковий обід став удвічі ширший, майже як колодязний зруб. Посередині, як і раніше, блищав вологий ґрунт. Богдан пересунув ремінь на плечі, збираючись пройти осторонь, але погляд затримався на світлій плямі. Невже такий здоровенний білий гриб? Чи, може, так освітлений камінь? Пляма раптом кліпнула.
Серце закалатало високо в грудях, заважаючи вдихнути. Підійшовши на два обережні кроки, Богдан розгледів жіноче обличчя. Підборіддя впиралося в землю, усе інше тіло ховалося під нею. На бліду шкіру лягав зеленкуватий відблиск листя; по траві розтікалися світло-русі пасма, поміж яких росли сині квіти. Молода жінка дивилася просто на нього. У її очах читалася втома, однак страху не було зовсім. Саме цей спокій ніяк не в’язався з тим, що він бачив. Йому було страшно за неї, а вона ніби давно звикла до свого становища.
— Та що ж це таке! — вихопилося в Богдана.
Рушниця випала з рук. Він кинувся навколішки й заходився розгрібати землю, дряпаючи пальці й забиваючи бруд під нігті.
— Потерпи трохи! Я тебе витягну! Хто це зробив? Чуєш мене? Відповідай, не мовчи!
Земля піддавалася важко, але невдовзі показалися вузькі плечі під чимось сірим, полотняним. Тут незнайомка заговорила:
— Зупинися, будь ласка! Так я загину!
Богдан завмер, не розтискаючи забрудненого кулака.
— Яка ще загину? Тебе ж живцем закопано! Де ті, хто тебе сюди закопав? Ти розумієш, що з тобою зробили?
— Тут ніхто мене не закопував, — тихо заперечила жінка, ніби просила вибачення за його нерозуміння. — Посадили. Виймати ще рано. Поверни землю, прошу тебе. Там, де ти відкрив, мені холодно…
