Він опустився на п’яти й озирнув вирубку. Ні слідів, ні кинутої лопати, ні машини. Тремтячі руки ніяк не слухалися. Із лісу долинав шелест, і Богданові раптом здалося, ніби в ньому теж просять лишити все як є.
— Добре. Зараз прикрию, — хрипко мовив він. — Але ти поясни, що відбувається. Так поясни, щоб я зрозумів.
Її розповідь звучала неквапно; деякі слова ніби були взяті з дуже старої книги. Поки Богдан повертав землю на місце, тривога потроху відступала. Незнайомка називала себе хранителькою урочища. Усе живе в цих межах було під її опікою: дерева, звірі, будь-яке дихаюче й зростаюче життя. Ліс ділився на свої сторони не за дорогами чи людськими межами. Кожне старе урочище мало власну хранительку.
Такі жінки не приходили сюди з людського світу й не народжувалися в матерів. Коли життя однієї закінчувалося, вона йшла в землю, розчиняючись у ній. Тоді лісові духи обирали особливу ніч і місце, де глибоко ховали зшиту з клаптів ляльку. Зі звичайнісінької ганчір’яної фігурки, мов із зернини, за літо виростала інша хранителька. Спершу показувався паросток, а тоді — те, що зараз бачив Богдан.
Земна волога живила її й приносила пам’ять цього місця. Не докладне знання чужих доль, а відлуння голосів, давнього болю й радощів тих, хто жив тут раніше. Тому ліс устигав упізнати її раніше, ніж вона сама починала розумітися на довколишньому. Але пам’ять не вирішувала за неї й не відповідала на всі запитання. Вона дозволяла відчути, від чого страждає урочище, чого боїться, які обіцянки вже чуло від людей. Решті належало вчитися самій: дивитися, дізнаватися назви, прив’язуватися й любити.
— Мені лишилося кілька тижнів, — сказала незнайомка. — Раніше не витягуй. Якщо пошкодити коріння, я всохну. Із саджанцями ж так буває.
— А духи ці де? Виходить, посадили тебе — і забули?
Відповіді він дочекався не відразу. Її спокійне обличчя затьмарив такий глибокий смуток, що запитання раптом видалося грубим.
— Духи мене не покидали. Далі має дбати людина. У кожної хранительки є доглядач. Поки вона росте, він приносить воду й розмовляє з нею. Ми тягнемося до людського голосу; якщо його немає поруч, паросток перестає чути. Мій доглядач так і не з’явився. Я чекала в перший день, чекала в десятий. Кликала — ніхто не озвався. Лише ти почув мене від тієї ночі, коли мене посадили.
Особливо потрібна ця допомога була в перше літо. Неглибоке коріння ще не сягало струмка, а серед незліченних лісових звуків важко було розрізнити людську мову. Коли хранителька підніметься, водою вона зможе розпоряджатися сама.
Богдан слухав, сидячи на брудній землі, з руками, вимазаними по лікті. Усе звичне й розумне в ньому вимагало негайно піти. Такого не буває. Або хтось улаштував чудовиську виставу, або від спеки й самоти в нього самого помутилося в голові. Кожне її пояснення звучало струнко, але погодитися з ним означало визнати неможливе. Богдан ніяк не міг на це зважитися. Нарешті він підвівся й обтрусив із колін землю.
— Я ваших витівок не розумію. І доглядач із мене ніякий, я тут випадково опинився. Мені й своїх турбот досить.
— Розумію, — відгукнулася вона. — Можеш іти. Дякую, що знову вкрив мене землею.
Краще б вона заплакала чи почала вмовляти. Від цієї рівної вдячності йому стало куди важче…
