Богдан підняв рушницю й зашагав до виходу з галявини. Барс зустрів його радісними стрибками. Дорогою господар твердив собі, що вчинив правильно: чужі дивацтва його не стосуються, мало що привидиться самотній людині в лісі.
Удома він закип’ятив чайник і вийшов із кавою на ґанок. Червоне сонце опустилося зовсім низько; ліс надвечір стих. За першою цигаркою пішла друга. Йому вже нікуди не треба було йти: день скінчився, дім був поруч. Тільки спокій, заради якого він сюди приїздив, однаково не повертався. Потім Богдан різко підвівся, вилаявся так, що й самому полегшало, і дістав старе емальоване відро. Набрав колодязної води, взяв ліхтар і повернувся на стежку. Тепер іти доводилося вже в темряві.
— Ну й дурень же ти, Ковальчук, — голосно повідомив він сам собі. — Іншого такого ще пошукати.
Жінка не спала. Під променем ліхтаря її обличчя зблідло ще дужче, а квіти серед волосся потемніли майже до чорноти. Богдан присів, склав долоню човником, зачерпнув води й підніс їй до рота.
— Давай, попий хоч трохи.
Вона робила повільні ковтки. Довкола розкривалися квіти, одна за одною, і здавалося, напружено завмерлий ліс нарешті перевів подих.
Наступний тиждень зовсім не вписувався в усі його уявлення про нормальний відпочинок. Прокидаючись, Богдан щоразу збирався зайнятися чимось зрозумілим: підправити ґанок, сходити на риболовлю чи просто провалятися до полудня. Натомість ішов із відром до вирубки. Він запевняв себе, що робить це востаннє. Не можна ж дати людині загинути від спраги, хай навіть людина виявилася такою незбагненною. От з’ясує, у чому річ, — і припинить. Тільки ранок змінювався ранком, а вода, як і раніше, була потрібна. Вигадані пояснення з кожним днем переконували дедалі менше. Однак зізнатися самому собі, що він уже взяв на себе чужу турботу, Богдан поки не міг.
Ім’я Мирослава він почув за кілька днів. Вона вимовила його тихо, наважившись нарешті довіритися; Богдан лише кивнув, приймаючи цю довіру без зайвих запитань. Розмови давалися нелегко. Звичні для нього речі нерідко ставили її в глухий кут. Іноді він чекав найпростішої відповіді, а отримував таку, що сам губився. Для неї довколишній світ звучав і означав зовсім інакше.
— Як ти витримуєш цілий день без розмов? — спитав він, зволожуючи ґрунт біля її плечей. — Тут же зі скуки пропадеш.
— Я весь час слухаю, — відповіла вона зі здивуванням. — На тій березі дві синички сперечаються, кому дістанеться гніздо. А внизу кріт повертається до себе, зовсім утомився. Ти просто над ним переступаєш, йому страшно.
Богдан обережно відвів ногу й пересунувся вбік.
— Піджартовуєш із мене?
— Навіщо? — спитала вона без тіні усмішки.
Її доброта постійно заставала його зненацька. У ній не було безпорадності, лише дбайливість до всього живого. Комара зі щоки Мирослава здувала так обережно, що він устигав злетіти сам. Якось Богдан зі злості вбив ґедзя, і її плечі здригнулися: вона сумувала цілком щиро. До вечора він почувався жорстоким покидьком, а наступного дня півдня обережно затискав ґедзів у кулак і відпускав подалі.
Потім його вразив Барс. Напередодні пса неможливо було підвести до квітів ближче ніж на двадцять кроків, а вранці господар застав його біля самого обличчя Мирослави. Розлігся, язик назовні, хвостом постукує по траві. Вона щось шепотіла йому, а пес слухав із явним блаженством.
— Ото й уся твоя вірність! — обурився Богдан. — А хто тебе малим цуценям виростив?
— Він про тебе добре думає, — переказала Мирослава. — Щоправда, скаржиться, що хропіння надто гучне.
— Це ще що таке?
— Його слова.
Уперше за весь час вона ледь усміхнулася. Богданові навіть здалося, що довкола побільшало світла.
— Вони всі приходять до мене. Так буває завжди.
Галявина й справді оживала день у день. Під кущем оселився безстрашний заєць: щось жував і лише вряди-годи поглядав на людину. Над волоссям Мирослави кружляли синиці. Якось до квітів підійшов облізлий лис із одним ушкодженим оком, сів навпроти й затих, мов домашній собака біля господині. Богдан уже не лякався, зате дедалі дужче дратувався: полювання ставало неможливим. Здається, вся живність у радіусі трьох кілометрів зібралася тут і навіть не вважала за потрібне зважати на рушницю.
— З тобою я весь сезон без полювання просиджу.
— Перестанеш убивати — і сердитися не буде на що, — спокійно сказала Мирослава.
Наприкінці тижня запаси хліба, солі й сірників вичерпалися одночасно з його терпінням. Богдан вирушив до єдиної сільської крамниці. Тут порядкувала Оксана, міцна рум’яна жінка з жвавим язиком і поглядом, від якого він почувався виставленим на продаж.
— Нарешті згадав дорогу! — зраділа вона, подавшись через прилавок йому назустріч. — Думала, ти, Богдане, зовсім розучився людей бачити. Сидиш там сам, хоч би заглядав. Я медяників напекла, зараз покладу тобі. Пригощу, грошей не візьму.
— Мені сіль потрібна. Іще сірники.
— Знову тікати зібрався? — Оксана засміялася й таки поклала медяники до пакета. — Пропадеш без жінки. Хтось же має господарство тримати.
— Сам упораюся, — урвав її Богдан, дістаючи гроші.
Двері рипнули, поки продавчиня відраховувала решту. Увійшла баба Ганна — маленька суха знахарка, зірка на очі й обізнана з усіма сільськими справами. Важко налягаючи на ціпок, вона двічі глянула на Богдана й втягнула повітря носом.
— Лісовим духом від тебе тягне, — неголосно мовила вона. — Із самої глибини. Там грибники не блукають.
Богдан завмер.
— Ходжу подовгу, — обережно відповів він.
Старенька підійшла ближче, знайшла опору біля прилавка й так уважно вдивилася в нього, що навіть Оксана перестала говорити.
— Де дід Степан хажував, ти обережніше, милий, — сказала знахарка майже пошепки. — Щоліта він там бував. Ліс обходив, бесіди з кимось вів. Із ким саме — не признавався. Дивний був чоловік. Узимку минулому помер, самого в лісі знайшли. Відтоді звідти й тягне…
Вона помовчала, переводячи подих.
— Втім, тобі вирішувати. Куди хочеш, туди й ступай.
Баба Ганна покульгала вздовж полиць, ніби нічого особливого й не сказала. Богдан вийшов, ледве тямлячи, куди йде…
