Запах хлорки й карболки був таким густим, що здавалося, його можна різати ножем. Він в’ївся в бетонні стіни, у голу підлогу, у старий дерев’яний верстак. Саша Сєвер, чоловік сорока п’яти років з обличчям, висіченим із полярного граніту, методично, без жодної зайвої емоції, розкладав на стерильній білій ганчірці блискучі, виварені в окропі інструменти.
Це був нехитрий набір слюсаря, але в його руках він виглядав як арсенал хірурга. Рухи були точні, вивірені, як у годинникаря, що збирає складний механізм. Він не поспішав.
Поспіх — доля слабких і наляканих. А Сєвер не відчував ані страху, ані слабкості. Він був порожній.
Усередині нього був лише холод. Хтось міг би подумати, що це розповідь про помсту. Про сліпу лють батька, чию єдину доньку, вісімнадцятирічну Катю, троє покидьків залишили помирати в придорожній канаві.
Але це хибна думка. Лють — це вогонь. Вона спалює тебе зсередини, робить сліпим і дурним, а потім гасне, лишаючи по собі тільки попіл і жаль.
Те, що рухало Сєвером, було не вогнем. Це була крига. Абсолютна вічна крига арктичної пустелі.
Це була не помста. Це був спит за тіньовими правилами, старшими й справедливішими за будь-який писаний закон. Це було правосуддя в його первісному, найжорстокішому вигляді.
І вирок у цій справі виносив він сам. Вирок остаточний і оскарженню не підлягає. Усе почалося три тижні тому з дзвінка серед ночі.
Металевий голос чергового лікаря карбував казенні слова. Ваша донька, Катерина Олександрівна, перебуває в реанімації. Стан тяжкий, приїжджайте.
А потім були білі стіни лікарняного коридору. Запах ліків і смерті. І його Катя, його маленька дівчинка, що лежала під апаратами.
Обплутана дротами, як метелик у павутинні, вона була в комі. Лікарі не давали прогнозів. Зґвалтована, жорстоко побита, зламано два ребра, струс мозку.
Кримінальну справу відкрили за фактом. «Шукаємо», — втомлено сказав йому молодий слідчий, відводячи очі. Сєвер не став чекати.
Він не вірив у їхню систему. Він знав, що гроші й зв’язки вирішують усе, і бачив, як це працює. Він сам був частиною іншої системи, де за все був свій спит.
Тієї ж ночі він зробив один-єдиний дзвінок людині, яка була винна йому не гроші. Вона була винна йому життя. «Мені потрібні троє», — тихо сказав Сєвер у слухавку, дивлячись крізь скло на свою нерухому доньку.
«Знайди їх. Мені треба знати про них усе: де живуть, що їдять, як дихають». За дві доби на його столі лежала тонка папка.
У ній були три фотографії й три біографії. Перший — Вадим, двадцятидворічний мажор, синок місцевого депутата. Любитель нічних клубів, швидкої їзди й безкарності.
Другий — Артур, 25 років. Колишній спецпризначенець, вилетів зі служби за перевищення повноважень, а тепер начальник охорони у Вадимового татка. М’язи замість мізків і собача відданість господарю.
Третій — Костя, двадцятирічний нероба, шістка, готова на все заради схвалення старших товаришів. Три ланки одного ланцюга, три голови однієї гідри. Сєвер почав із першого, найнахабнішого.
Із Вадима. Операція із захоплення була до смішного простою. Вадим, як завжди, вивалився з наймоднішого нічного клубу міста о третій ночі, п’яний і самовпевнений.
Він звик, що світ прогинається під нього. Тому не помітив непримітний темний фургон, припаркований трохи далі. Не звернув уваги й на двох кремезних чоловіків у робочих куртках, які вийшли йому назустріч…
