Адвокат Савельєв поклав на стіл картонну теку. Звук удару щільного картону об скляну стільницю пролунав надто голосно в порожньому кабінеті. Під стелею монотонно гуділа люмінесцентна лампа, блимаючи з інтервалом у кілька секунд. У повітрі висів запах озонованого пилу від увімкненого шредера й вистиглої розчинної кави.
Марія сиділа рівно, щільно притиснувши лопатки до жорсткої спинки офісного стільця. Її погляд сфокусувався на потертій білій тасьмі, що стягувала кути теки. Кінці тасьми розтріпалися.
— Вісім мільйонів, Маріє Олександрівно, — промовив Савельєв. Його голос був рівний, позбавлений інтонацій, ніби він зачитував прогноз погоди. Він потягнувся до металевої ручки, покрутив її між пальцями. — Договір позики оформлено за всіма правилами. Підпис Віктора Миколайовича засвідчено нотаріально. Як застава вказана ваша квартира.
Марія дивилася на поліровану поверхню столу, в якій відбивалося сіре вікно. За вікном ішов мокрий сніг, налипаючи на дроти.
— Квартира куплена в шлюбі, — повільно промовила вона. Голосу майже не було, зв’язки стягло сухістю. — Без моєї згоди…
— Згода є. — Савельєв розв’язав розтріпану тасьму. Відкинув верхню обкладинку. Підчепив нігтем щільний аркуш паперу із синьою печаткою й посунув до неї. — Ось документ. Ваш підпис. Дата — за чотири дні до інциденту.
Марія опустила очі. На щільному папері, у графі поручителя, синім чорнилом було виведено її прізвище. Характерний нахил літери «М», трохи змазаний хвостик «я». Ідеальна копія. Тільки вона ніколи не брала до рук цю ручку й не бачила цього паперу.
Вона не стала нічого казати. Мовчки взяла зі столу запропоновану копію, склала її навпіл, провівши нігтем по згину, і прибрала до своєї сумки. Клацнув металевий замок.
— У вас є тридцять днів, — кинув їй услід адвокат, коли вона вже бралася за ручку дверей. — Кредитори не чекатимуть довше…
