Люмінесцентна лампа під стелею кабінету видавала монотонне, свердляче дзижчання. Слідчий Кузьмін методично вирівняв стос паперів, постукавши краєм об стільницю, і поклав зверху картонну теку. Не поспішаючи, затягнув білі зав’язки. На сірому картоні вирізнявся свіжий синій відбиток печатки.
— Нещасний випадок на виробництві, Вікторе Петровичу. Порушення техніки безпеки з боку потерпілого. Експертиза підтвердила, свідки дали показання.
Кузьмін відсунув теку на край столу. У повітрі висів стійкий запах тютюну, що в’ївся в пожовклі шпалери, і перепаленої розчинної кави. За мутним шибкою вікна по сірому асфальту хльостав мокрий сніг.
Віктор сидів на жорсткому стільці, не змінюючи пози. Його права рука була в кишені куртки. Пальці звично перекочували важку сталеву запальничку з глибокою подряпиною на кришці. Метал устиг нагрітися від тіла. Клацання, ще клацання. Рифлене коліщатко чіпляло шкіру, але іскри не давало — бензин давно вивітрився. Ця запальничка була єдиною річчю, яку йому віддали в морзі в пластиковому пакеті разом із ключами брата.
— Підписи бригадира й інженера з техніки безпеки стоять, — голос слідчого звучав рівно, мов метроном. — Ваш брат самовільно спустився в колектор. Порушив протокол. Справу закрито за відсутністю складу злочину.
Віктор повільно витяг руку з кишені. Поклав долоні на коліна. Жорстка тканина джинсів була вологою від талого снігу. Він мовчки дивився на шнурки теки. Потім підвівся, рипнувши ніжками стільця по витертому лінолеуму.
— До побачення, — сухо мовив він, повертаючись до дверей.
— Заберіть постанову в канцелярії, на першому поверсі, — долинуло в спину.
Надворі вітер одразу вдарив в обличчя дрібною крижаною крупою. Віктор зупинився на ґанку управління, дістав сигарету й клацнув сталевою кришкою запальнички. Звичний рух. Механічний брязкіт. Вогню не було. Він засунув сигарету назад у пачку й спустився сходами. Черевики залишали глибокі сліди в сірій сльоті.
Три дні тому снігу не було. Три дні тому під ногами чвакала густа, руда глина.
Північне кладовище розташовувалося за міською межею, впритул прилягаючи до лісосмуги. Того дня над відкритою могилою нависало низьке, свинцеве небо. Двоє робітників у забризканих бушлатах курили осторонь, спершись на держаки лопат. Поруч із викопаною ямою стояла труна, оббита темно-бордовою тканиною.
Від заводу виділили старий автобус. Ділянку оточувало рідке кільце колег Олексія — робітники в темних куртках переминалися з ноги на ногу, ховали руки в кишені й відводили погляди. Директор з виробництва, огрядний чоловік у дорогому кашеміровому пальті, стояв трохи осторонь, час від часу поглядаючи на годинник.
Віктор стояв біля самого краю ями. Поруч із ним сидів Буран.
Величезний метис чорного тер’єра й вівчарки, якого Олексій колись підібрав на узбіччі траси. Собака не скиглив і не гавкав. Буран сидів нерухомо, мов статуя, лише його боки важко здіймалися в такт диханню. Жорстка чорна шерсть на загривку стояла дибки. Віктор тримав короткий брезентовий повідець, відчуваючи, як дрібно тремтить м’язовий каркас тварини. Собака не зводив жовтих очей із бордового ящика.
На протилежному боці стояла Марина…
