Вдова. Вона була вдягнена в бездоганно скроєне чорне пальто. Шовкова хустка ідеально вкривала волосся. На її замшевих півчобітках не було ані плямки бруду — від самої асфальтованої доріжки до могили директор з виробництва дбайливо вів її під руку, вибираючи сухі острівці. Марина тримала перед собою величезний жалобний вінок від колективу заводу. Конструкція з яскраво-червоних пластикових троянд, ялинових гілок і щільного пінопласту здавалася неприродно громіздкою. Через увесь вінок тяглася широка чорна стрічка із золотим тисненням: «Любому чоловікові від невтішної дружини».
Пластикові квіти випромінювали різкий хімічний запах, що перебивав сирий аромат розритої землі.
Розпорядник похорону, сухорлявий чоловік із текою, кивнув робітникам. Ті кинули недопалки в багнюку й повільно підійшли до труни, беручись за молотки.
— Хвилину, — голос Марини пролунав несподівано дзвінко для кладовищної тиші.
Вона зробила крок уперед. Ідеальний замшевий носок туфлі занурився в руду глину. Вона підняла масивний вінок, маючи намір покласти його просто на кришку труни перед тим, як робітники заб’ють цвяхи.
Поводок у руці Віктора смикнувся з такою силою, що груба тканина обпекла долоню.
Гарчання не було. Був лише глухий, нутряний звук, схожий на тріск брезенту, що рветься, який зародився десь глибоко в грудях собаки. Буран рвонув уперед. М’язи пса стиснулися в пружину, і він одним стрибком подолав відстань до труни, розкидаючи грудки землі задніми лапами.
Марина інстинктивно відсахнулася, вихопивши вінок перед собою, мов щит.
Буран не зачепив жінку. Його щелепи з хрустом зімкнулися на товстому пінопластовому каркасі вінка. Собака мотнув головою. В усі боки полетіли штучні червоні пелюстки й уривки чорної стрічки із золотими літерами.
— Прибери його! — несамовито закричала Марина, падаючи на спину просто в багнюку. Її ідеальне пальто вкрилося рудими плямами…
