Вулиця зустріла її різким вітром і запахом мокрого асфальту. Марія йшла краєм тротуару, оминаючи калюжі, в яких відбивалося свинцеве небо. Сніг танув, ледь торкнувшись землі, перетворюючись на брудне місиво під підошвами черевиків. Повз проносилися машини, окроплюючи бордюри сірим віялом води. Вона йшла пішки. Чотири зупинки, повз бетонні паркани промзони, повз зачинені кіоски, повз сірі панельні фасади. Права рука в кишені пальта механічно стискала складений аркуш паперу. Гострий край згину врізався в подушечки пальців.
Три тижні тому цей світ іще мав чіткі обриси. Рівно до того ранкового дзвінка з незнайомого номера.
Пам’ять автоматично підкинула картинку: лікарняний коридор, викладений жовтуватою плиткою. Відбиті кути біля плінтусів. Запах хлорки, що в’ївся в саму штукатурку. У палаті інтенсивної терапії лунав безперервний, розмірений звук. Пшш-клац. Пшш-клац. Апарат штучної вентиляції легень гнав кисень у нерухоме тіло Віктора.
Він лежав на вузькому ліжку, накритий білим казенним простирадлом. На правому передпліччі темнів величезний синець, що заходив під бинти. Обличчя здавалося виліпленим із воску — жодної зморшки, жодної емоції. Лікар Ткаченко, високий сутулий чоловік із червоними від недосипу очима, стояв біля вікна й дивився на парковку.
«Черепно-мозкова травма тяжкого ступеня, — сказав тоді Ткаченко, не обертаючись до неї. — Знайшли на об’їзній трасі, в машині. Стан стабільно тяжкий. Кома. Прогнози в таких випадках — річ невдячна. Чекайте».
І вона чекала. Двадцять один день вона приходила до цієї палати, приносила вологі серветки, мазі від пролежнів, сиділа на жорсткому пластиковому стільці й дивилася на ритмічно здійману грудну клітку. Віктор мовчав. А тепер ця мовчазна людина виявилася винною вісім мільйонів невідомим людям під заставу їхнього єдиного житла.
Клацнув замок. Марія штовхнула важкі металеві двері квартири. У передпокої було темно й тихо. Тільки на кухні монотонно капала вода з нещільно закритого крана. Крапля. Секунда. Крапля.
Вона не стала вмикати світло. Стягнула мокрі черевики, акуратно поставила їх на гумовий килимок. Пальто повісила на гачок. Повела плечима — м’язи шиї задубіли, перетворившись на камінь. Пройшла до ванної, відкрила кран із холодною водою. Підставила руки під крижаний струмінь. Вода обпікала шкіру. Вона довго терла долоні шматком грубого господарського мила, доки піна не стала густою. Змила. Витерла руки жорстким вафельним рушником…
