Кухня зустріла її сутінками. Марія ввімкнула електричний чайник. Червона кнопка загорілася, вода почала шуміти. На столі стояла немита чашка із засохлим на дні чайним пакетиком — вона залишила її вранці. Поруч лежала в’язка ключів Віктора. Металевий брелок у вигляді автомобільного колеса тьмяно блищав. Вона провела пальцем по холодних ключах.
Чайник клацнув. Марія не стала заварювати чай. Вона розвернулася й пішла коридором до спальні.
Кімната тонула в напівтемряві. Щільні штори були засунуті. Двоспальне ліжко стояло по центру. Ідеально застелене. Темно-зелене покривало розгладжене без жодної складки.
Вісім років спільного життя. Вісім років усталеного, залізобетонного побуту. Її сторона — ліва, ближче до вікна. Його — права, біля стіни. Там стояла тумбочка з його зарядним пристроєм, кинутим годинником із тріснутим склом і напівпорожньою пластиною таблеток від головного болю.
Марія підійшла до ліжка. Зупинилася зі свого, лівого боку. Постояла кілька секунд, слухаючи тишу порожньої квартири. Потім повільно обійшла узніжжя й стала праворуч.
Вона ніколи не спала на його половині. Це було негласне правило їхньої особистої географії.
Марія стягнула покривало. Відкинула ковдру. Матрац із цього боку був трохи продавлений — Віктор був важчий за неї. Вона сіла на край. Пружини скрипнули незнайомою тональністю. Потім вона лягла, поклавши голову на його подушку.
Тканина наволочки пахла пральним порошком і ледь вловно — залежаним бавовняним пилом. Запаху Віктора майже не лишилося. Марія дивилася в білу стелю, по якій ковзав слабкий відблиск вуличного ліхтаря, що пробивався крізь щілину в шторах.
Спина відчувала незвичний рельєф матраца. Тут була невелика западина, втиснена роками. Вона повернулася на бік, підтягнувши коліна до грудей. Права рука інстинктивно ковзнула під подушку.
Пальці наткнулися на щось тверде…
