Отже, доглядачем був Степан. Він не відмовився від хранительки й не покинув свого обов’язку — просто помер серед зимового лісу, у снігу, не встигнувши нікому передати справу. А влітку з’явилася Мирослава, і воду їй не було кому приносити.
Тепер дивні відлучки старого, обережність знахарки, волога земля на пересохлій вирубці складалися для Богдана в одне ціле. Степан роками дбав про це місце, дочікувався часу, коли стане особливо потрібен. До того самого літа він не дотягнув. Від цього все почуте про довге чекання Мирослави стало особливо гірким. Вона кликала людину, яка вже не могла її почути й прийти.
Назад Богдан майже біг. Удома схопив відро й поспішив до хранительки, не зумівши пояснити собі раптовий переляк. Там усе лишалося мирним. Відпочивав Барс, сиділи заєць і лис, вовтузилися з десяток птахів. Мирослава підвела обличчя назустріч, і Богдан зупинився. Поки його не було, земля помітно осіла. Над нею вже виднілися ключиці й тонкі плечі в сірому полотні. За кілька годин вона відчутно виросла — це відбувалося насправді, просто в нього на очах. Він же пам’ятав, як уранці земля сягала їй підборіддя. Тепер сіре полотно виразно виднілося над травою, і від цього вже не можна було відмахнутися.
Мирослава побачила, як він розгубився, і, здається, раніше за нього зрозуміла причину.
— Прийшов-таки, — мовила вона, і голос прозвучав інакше. — Тепер і далі приноситимеш воду?
Він дивився на її плечі, квітуче волосся й лісових мешканців, що зібралися довкола неможливої, живої жінки.
— Так. Приноситиму.
Власна обіцянка здивувала його самого. Але Богдан не звик відступатися від даного слова. Досить скоро з’ясувалося, що випадковий похід із відром і щоденні три-чотири ходки по спеці — зовсім різні речі. Уже наступного вечора долоні вкрилися пухирями. Кожна нова ходка давалася важче за попередню. Повне відро відтягувало руку, а попереду маячіла наступна дорога, яку ніхто не міг пройти замість нього. До звільнення коріння лишалося кілька тижнів, і працювати тільки власними руками весь цей час було немислимо.
Він підрахував відстань до колодязя, вагу води й те, як швидко вона до полудня йшла в суху землю. Самого старання замало. Треба було влаштувати запас ближче й подавати його потроху, щоб не підмивати ніжне коріння. Тут знадобилася звичка автослюсаря вигадувати рішення з того, що є під рукою.
Два дні під соснами біля вирубки лунали брязкіт заліза й лайка. Мирослава з цікавістю спостерігала, а Барс заважав і розтягував зубами покинуті речі. На третій ранок Богдан привіз стару бочку на сорок літрів. Установив її з нахилом на козлах, знизу приєднав вузький гумовий шланг і кран, знятий зі старого бачка. Шланг оточив Мирославу кільцем; у кількох місцях Богдан проколов його шилом.
— Зараз покажу, на що техніка здатна.
Він повернув кран. Тонкі струмочки побігли крізь проколи, ґрунт навколо хранительки почав темніти. Мирослава здивовано ахнула, зовсім як дитина, а коли краплі долетіли до щоки, розсміялася.
— Ти все це вигадав?
— Дід, мабуть, спорудив би щось краще, — відказав він, намагаючись не усміхатися надто відверто.
Тепер можна було вранці принести чотири відра, наповнити бочку й до вечора не бігати туди-сюди. До кінця дня з’явилася ще одна корисна річ: із південного боку Богдан закріпив на жердинах старий брезент. Знімне полотнище затіняло від полуденної спеки, не заважаючи ранковому й вечірньому світлу падати на квіти. Коли піде дощ, його легко буде відкинути.
— А це для чого? — Мирослава розглядала брезент. — Від дощу мене ховати не треба. Мені добре під дощем.
— Та не від дощу! — пробурчав Богдан, забиваючи останній кілок. — Плечі вже назовні показалися. Обгориш на сонці — мені потім мороки.
Вона слухала його бурчання з таким виразом, ніби вловлювала за ним щось зовсім інше, лагідне. Він зніяковів, промахнувся молотком і сердито вилаявся.
Поступово встановився свій лад. Зранку він наповнював бочку й затримувався поговорити, потім повертався поратися по господарству. Увечері знову йшов на вирубку. Для цих вечірніх зустрічей уже не треба було жодної справи, і саме це його тривожило. З водою все було зрозуміло: приніс, полив, допоміг. А власне бажання повернутися не вкладалося в зручне пояснення, яким він звик прикриватися. Богдан помічав, що квапиться закінчити роботу засвітла. Що приносить Мирославі гарний річковий камінець або перші ягоди суниці. Руки ще лишалися в землі, і він годував її з долоні. Розповідав про місто, машини, діда — про все, чим з іншою людиною ніколи б не став ділитися.
Про полювання майже довелося забути. Звір’я вистачало, але воно обжило галявину й дивилося на зброю з безтурботною байдужістю. Якось, розсердившись, Богдан таки прицілився у вгодованого тетерева. Мирослава мовчки відвернулася. Птах спокійно посунувся до неї, вмостившись біля самого обличчя. Богдан опустив стволи вниз.
— Совість у вас є? Зовсім уже знахабніли.
— Він відчуває, що тобі можна вірити, — пояснила Мирослава. — Тому й не відлітає. Ти вже не чужий.
— Ото радість! — Богдан повернув марну рушницю на плече. — За ціле літо нічого не вполював. У селі мужики зі сміху луснуть, як дізнаються.
— То не розповідай про полювання, — серйозно порадила вона. — Розкажи, що тепер ти доглядач. Хіба це не важливіше?
Богдан лише хмикнув, однак її слова запам’ятав. У ті дні він дедалі частіше думав про доглядачів і збирав по крихтах те, що вдавалося почути від Мирослави й баби Ганни. До старенької знаходився то один привід зазирнути, то інший: купити яєць, попросити трав, щоб загоїти пухирі. І щоразу розмова непомітно звертала на діда Степана.
Старенька зайвого не казала. Але якось, помішуючи в кухлі свій трав’яний настій, усе ж заговорила:
— Степан раніше лісником служив. З людьми не дуже сходився, точнісінько як ти. Жив сам, за струмком у нього хатина була. І щолипня починав надовго в ліс ходити. Казав, місце своє навідує. Мужики підсміювалися: мовляв, певно, з лісовиком балакає. А йому такі жарти не до вподоби були.
Вона помовчала, дивлячись у кухоль, і повела далі:
— Спитала я якось, куди це він усе ходить. Подивився він на мене й каже: «Обов’язок у мене. Ще від діда дістався. А після себе, видно, лишити нікому буде. От душа й болить». Узимку його й не стало. Пішов у ліс, там і замерз. Тільки навесні знайшли. Так нікому й не встиг передати свою справу.
Богдан слухав, відчуваючи, як важчає на душі. Перед ним ніби стояв самотній старий: роками обходить своє урочище, чекає літа, коли з’явиться нова хранителька, і знає, що наступника немає. Усе трималося на ньому одному. І скільки б він не ходив знайомими стежками, відповіді на цю тривогу не знаходилося. Із нею він, мабуть, і помер. А потім на дальній галявині знову й знову лунав поклик. Тільки почути його вже не було кому…
