— То що ж то за обов’язок такий? — поцікавився Богдан, намагаючись приховати, наскільки важлива йому відповідь.
Баба Ганна уважно глянула на нього з-під примружених повік.
— Хто має зрозуміти, милий, той сам розбереться. По тобі бачу: вже розібрався.
Того вечора Мирослава зустріла його мовчанням. Вона ніби поринула у свої думки, але щойно він умостився поблизу, принюхалася й невдоволено звела брови.
— Медом від тебе тягне. Чимось солодким. І тією жінкою з села… У неї ще голос гучний.
Богдан так і завмер із суничною ягодою між пальцями.
— Оксана, чи що? Вона в крамниці працює. Напекла медяників, дала мені. Куди їх дівати, не викидати ж.
Щойно договоривши, він здивувався: перед ким і в чому він, власне, виправдовується?
— Вона щоразу тебе ними пригощає?
— Буває. Ну, дає.
Мирослава не відразу озвалася. Квіти серед її волосся трохи поникли, ніби їх раптом лишили без світла.
— Ясно.
Вона відвернула обличчя, наскільки дозволяла земля, що тримала її, і втупилася в протилежний край галявини. Богдан перебира́в у пальцях ягоду, силкуючись розібратися в цій раптовій зміні. Навіть повітря ніби стало важчим. Барс про всяк випадок відповз убік.
— Що з тобою? — нарешті спитав він.
— Зі мною все добре, — надто рівним голосом відповіла вона. — Займайся своїми медяниками.
І після короткої мовчанки додала, майже не розтискаючи губ:
— Запах мені не подобається.
Він глянув на зів’ялі квіти, потім на її застиглий профіль. І раптом усміхнувся — відкрито, широко, як іще жодного разу за це літо. Вголос, щоправда, розважливо нічого не сказав.
Літо й раніше не шкодувало тепла, але після середини липня стало зовсім важко. Спека трималася без перепочинку, повітря стояло нерухоме, душне. Білясте небо ніби вигоріло, обабіч доріг сохла трава, від струмків лишалися тонкі цівки. Щораз менше води вдавалося підняти й із колодязя біля дідового дому.
Зміни в лісі Богдан тепер помічав одразу, хоча раніше пройшов би повз. Пташині голоси стихли, тварини відсиджувалися в затінку. На галявині надвечір знову з’являлися тріщини, скільки б він туди не лив води. А потім спека дісталася й Мирослави. Якось уранці він ледве впізнав її: обличчя потьмяніло, шкіра втратила звичний зеленкуватий відтінок, стала сірою й сухою, мов обпалені сонцем стебла. Закриті квітки безживно звисали у волоссі.
— Води б… — Слова давалися їй насилу. — Пробач. Дуже пити хочеться.
Богдан підбіг до бочки. Порожньо. Учора він ще доливав її, а за ніч усе до краплі пішло в пересохлу землю. Від цього видовища всередині враз стало холодно, і той холод тут же змінився злою, безпорадною панікою…
