Максим помітив людину на дорозі надто пізно. Промені фар прорізали снігову млу й вихопили з неї темну постать лише за кілька десятків метрів від капота. Він різко смикнув кермо, дорогий позашляховик зірвався на зледенілому покритті й кілька довгих секунд ковзав боком. Лише коли шини знову вчепилися в асфальт, машину вдалося вирівняти.
Максим зупинився й перевів подих. У дзеркалі заднього виду все ще рухався той самий самотній силует — повільно, майже механічно, ніби людина йшла уві сні. На жінці не було ні шапки, ні теплої куртки. Мокрий одяг прилип до тіла, а вітер ледь не збивав її з ніг.
Зупинятися Максим не збирався. Він повертався після двох діб важких переговорів у сусідньому місті: одна угода щодо землі під новий житловий комплекс зірвалася, другу вдалося втримати лише в останню мить. Від напруження ломило шию, з обіду він нічого не їв і мріяв тільки про гарячий душ і тишу. Однак нога вже тиснула на гальмо, ніби рішення було ухвалене раніше, ніж він устиг його обдумати.
Він опустив скло, і хуртовина відразу ж жбурнула йому в обличчя колючий сніговий пил.
— Гей! Ви куди йдете?
Жінка зупинилася й повільно обернулася. У розсіяному світлі автомобільних вогнів її обличчя здавалося майже безбарвним. Під очима залягли глибокі тіні, мокре волосся прилипло до чола. Тонкий пуловер промок наскрізь, на коліні джинсів темнів розрив, а на ногах були звичайні кросівки.
— Нікуди, — відповіла вона тихо, але цілком виразно.
— Сідайте.
— Не треба.
— Сідайте, — повторив Максим жорсткіше. — На такому морозі ви не дійдете навіть до найближчого поста.
Кілька секунд вона нерухомо дивилася на нього, ніби намагалася зрозуміти, чого він вимагатиме навзамін. Потім обійшла машину й вмостилася на пасажирському сидінні. Разом із нею до салону ввійшов запах снігу, мокрої тканини й чогось різкого, схожого на лікарняний коридор.
Музику Максим вмикати не став.
— Куди вас відвезти?
— Не знаю.
— Документи при вас?
— Ні.
Вона сховала між колінами маленькі почервонілі руки. Нігті посиніли від холоду. У її погляді не було ні полегшення, ні вдячності, ні навіть страху — лише виснажена порожнеча людини, якій уже байдуже, чим закінчиться наступна година.
— До великого міста далеко? — спитала вона згодом.
— Близько сорока кілометрів. Але я звертаю раніше, мій дім біля селища.
— Тоді висадіть біля повороту.
— Ні.
Уперше вона подивилася просто на нього.
— Я не прошу везти мене далі.
— Саме тому й везу. За поворотом лише поле. Якщо вийдете там, до ранку вас знайдуть у снігу.
Сперечатися вона не стала. Решту дороги сиділа, повернувшись до лобового скла, і лише інколи ледь помітно здригалася.
Кам’яний триповерховий будинок Максима стояв при в’їзді до закритого селища. Він купив його три роки тому в збанкрутілого власника ресторану, повністю переробив і відтоді жив сам. Іноді на вихідні приїжджала сестра Оксана з чоловіком; у гостьовій кімнаті залишалися її речі.
У передпокої було майже спекотно. Жінка завмерла на порозі, не наважуючись ступити на паркет мокрими кросівками.
— Роззувайтеся. Ванна нагорі, перші двері праворуч. Рушник там, одяг зараз знайду.
У кімнаті сестри Максим відшукав сірий флісовий костюм, теплі шкарпетки й залишив усе на банкетці біля ванної. Потім спустився на кухню, розігрів курячий суп, нарізав хліб і налив собі трохи міцного напою. За вікном далі лютувала хуртовина, біля воріт розгойдувався ліхтар.
За двадцять хвилин незнайомка зайшла на кухню. У просторому костюмі вона здавалася ще меншою й беззахиснішою. Волосся було зачесане назад, а на вилиці проступив великий жовтуватий синець, якого Максим раніше не помітив. Побачивши тарілку, вона мовчки сіла й заходилася їсти — швидко, акуратно, не підводячи голови. Так їдять не з жадібності, а після кількох днів випадкової їжі.
Він поставив поруч чай. Жінка доїла все, обхопила чашку долонями й лише тоді видихнула:
— Дякую.
— Як вас звати?
Після короткої паузи вона відповіла:
— Зараз це неважливо.
Максим не став наполягати. Показав на вітальню й сухо пояснив, де лежить плед.
— Переночуєте, зігрієтеся, а вранці підете. Мені рано вставати.
Фраза прозвучала холодніше, ніж він хотів, але виправляти її Максим не став. Незнайомка лише кивнула, без образи й подиву.
— Зачекайте. Вам потрібен лікар? Або поліція?
— Ні, — надто поспішно сказала вона. — Нічого не потрібно.
Він подивився на синець і на її напружені пальці, ніби готові будь-якої миті захищатися, але ставити запитання не став. Уночі Максим довго не міг заснути й слухав тишу. За стіною один раз рипнув диван, після чого дім знову завмер.
Уранці гості вже не було. Плед виявився акуратно складеним, подушка зберігала неглибоку вм’ятину. Максим увімкнув кавомашину, відкрив на планшеті стрічку новин і завмер, не донісши чашку до губ. На екрані була та сама жінка — тільки доглянута, з акуратною зачіскою й у діловому жакеті. Під фотографією повідомлялося, що тридцятичотирирічна Ірина Коваленко два місяці перебувала в закритій психіатричній клініці «Новий горизонт» із діагнозом «гострий психотичний розлад», три дні тому втекла й може становити небезпеку. За відомості про неї обіцяли велику винагороду. І сумнівів не лишалося: розшукувана пацієнтка й жінка, яка ночувала на його дивані, були однією й тією самою людиною…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
