— Зачекай трохи. Зараз принесу. Я швидко.
За пів дня він вибрав із дворового колодязя все, що там лишалося. На дні ледве набиралася каламутна чверть відра, а треба було значно більше. Тоді в сараї знайшлося коромисло. Богдан повісив на нього два відра й подався до далекого джерела в лісі — приблизно за кілометр. Воно поки що не пересохло.
Кожен похід забирав понад годину. Сонце пекло нещадно, вода вихлюпувалася через краї, дерево тисло на плече, сорочка наскрізь просякла потом. Діставшись назад, він поливав землю навколо Мирослави й знову йшов до джерела. День тягнувся від одного наповненого відра до наступного, від джерела до галявини й назад.
Під вечір Богдан збився з ліку цим поверненням. Ноги тремтіли, погляд затуманювався. Долоні, якими він притримував коромисло, були стерті до крові. Барс не відставав, тихенько скавчав від тривоги, а господар ішов далі. Він розумів, що сили кінчаються і недовго й самому впасти на стежці. Але щойно вода стікала по сухих плечах Мирослави, як оживали один чи два квітки, проступав слабкий рум’янець. Побачивши це, Богдан знову брався за відра.
Востаннє він повернувся вже по темряві. Вилив воду й одразу опустився біля неї на мокру землю, спиною до стійки тенту. Заплющив очі. Навіть підвестися тепер здавалося неможливим. Він відчував, як ниє плече, як пульсують обдерті долоні, і не міг змусити себе ворухнутися.
— Пробач, на сьогодні все. Ще раз не здужаю, — насилу вимовив він.
Його долонь торкнулися тремтячі пальці. За день земля відпустила Мирославу трохи вище, і одна рука майже до ліктя виявилася вільною. Нею вона обережно накрила його подряпану руку.
— Ти ж себе зовсім замучив. Заради мене… Навіщо ж так?
— А як інакше? — пробурмотів він, не розплющуючи очей. — Дивитися, як ти помираєш?
— Міг би піти, — мовила вона, і голос урвався. — Хіба ти мені щось винен? Ти приїхав відпочити на літо, на полювання походити. А тепер надриваєшся з відрами, руки до крові збив через бозна-кого. На твоєму місці інший давно б усе покинув і поїхав.
Богдан розплющив очі. Зовсім близько біліло її обличчя — живе, стривожене. Кілька митей він мовчав, а потім несподівано для самого себе заговорив про те, про що раніше не розповідав нікому:
— Я за дідом три роки доглядав. От приблизно так. Ночами не спав, мив його, годував… А коли дід помер, перша думка була: все, вільний. Більше від мене нічого не треба. Не про те, як шкода діда, подумав, розумієш, а про це.
Він дивився повз неї, туди, де за темрявою вгадувався ліс.
— Як же мені потім соромно було. Досі не відпускає. Я ж відтоді від людей ховаюся. Сюди тікаю, в ліс, аби тільки знову не відповідати за когось. — Він невесело всміхнувся. — І от маєш: ти з землі виглядаєш, а я знову з водою бігаю. Хоч смійся.
Мирослава лишалася серйозною. З її нерухомості він раптом зрозумів, що нічого не зумів від неї приховати: ні давню втому, ні самотність, ні той сором, із яким давно звикся й про який мовчав.
— Ти тоді відчув полегшення не тому, що дід тобі був не дорогий, — тихо сказала вона. — Ти сам усе ніс і втомився до останньої межі. Богдане, за це не соромитися треба. Тобі було боляче.
Він здригнувся. Ніхто раніше не говорив із ним про це — тим паче так просто, так влучно. Горло стиснуло, і Богдан відвернувся, ніби йому знадобилося подивитися на пса. Прокашлявся.
— Ну, годі… Наговорила теж, — буркнув він захриплим голосом.
Однак долоні з-під її пальців не забрав. Вони сиділи поруч на темній вологій землі: людина, що вибилася з сил, і хранителька, яка ще не до кінця вийшла назовні. Продовжувати розмову не було потреби. Барс зітхнув і розлігся біля них, а довкола, як і раніше, стояла душна ніч без найменшого поруху повітря.
За лісом, біля самого обрію, раптом проступило слабке помаранчеве сяйво. Згасло, зблиснуло ще раз. Чорним безхмарним небом беззвучно пройшла суха заграва. Богдан насупився. У селі він чув, чим може обернутися гроза без дощу, коли все навколо пересохло. Але зараз утома не давала як слід обміркувати побачене, і він ще не уявляв, наскільки близькою невдовзі виявиться ця небезпека.
За два дні довелося зранку їхати до райцентру. Богданові зовсім не хотілося лишати галявину, однак продукти скінчилися. До того ж треба було поповнити телефонний рахунок: лишатися без зв’язку не можна. Він збирався дістатися туди до обіду й надвечір повернутися. Перед від’їздом рясно полив Мирославу, наповнив бочку доверху й наказав Барсові стерегти. Пес мав такий вигляд, ніби доручення зрозумів.
Старий, добряче побитий позашляховик покотився запиленим путівцем. У райцентрі все затяглося: черга, виснажлива спека, морока з паперами. Уже на зворотному шляху Богдан побачив на узбіччі людей. Вони йшли назустріч цілими родинами, несли клунки, вели дітей і гнали худобу. Переляк робив їхні обличчя сірими. Він скинув швидкість, опустив скло:
— Що у вас сталося?
— Пожежа! — відповів на ходу літній чоловік. — Біля села ліс зайнявся, вітром просто на хати тягне. Їдь звідси, хлопче, поки ще проїхати дають!
Лише тепер, звівши погляд над курною дорогою, Богдан помітив дим. Важка бура завіса закрила чи не половину неба над лісом. На мить він заціпенів. Потім одна думка повернула йому здатність рухатися: Мирослава лишилася там. Її все ще тримає земля. Усім іншим є куди тікати, а їй — нікуди. Він із лячною ясністю побачив її посеред галявини: вона навіть відсунутися від вогню, що насувається, не зможе…
