Машина заревла, коли він до упору втиснув педаль. Старий ще щось кричав услід, але Богдан уже мчав назустріч диму. Він стискав кермо й думав лише про те, чи вистачить часу дістатися. З кожним поворотом ставало страшніше. Дим висів над путівцем, щипав очі, від нього дерло в горлі. За деревами попереду проступало зловісне помаранчеве світло, від запаху гару паморочилося в голові.
Біля села проїзд і справді перекрили. Біля машини лісників пожежники розкочували рукави, люди з лопатами квапливо перебігали з місця на місце. Чоловік у формі замахав йому, вимагаючи зупинитися:
— Назад! Проїзду немає!
Богдан загальмував упоперек дороги, вискочив із позашляховика й помчав через городи навпростець до дальньої вирубки. Позаду кричали:
— Ти куди?! Там пожежа! Вернися!
Він навіть не озирнувся. У лісі все змішалося. Зайці, лисиці, козулі металися між деревами, проскакували повз людину. Під ногами шаруділи вужі й миші, зовсім низько з тривожними криками летіли птахи. І посеред власного жаху Богдан раптом помітив: звірі тримають шлях туди ж, куди й він. До галявини Мирослави. Ніби тільки там іще можна було знайти захист.
Він натягнув рукав на рот і біг, судомно втягуючи задимлене повітря. Уже долинав суцільний низький рев: вогонь пожирав сушняк. Жар обдавав хвилями. Вибравшись до галявини, Богдан на мить завмер. За струмком, усього за якихось двісті кроків, рухалася вогняна крайка, наближаючись до синього кільця. Поки що горіли переважно трава й підлісок. Але, діставшись хмизу, полум’я перескакувало на нижні соснові гілки, розсипаючи іскри.
Посеред галявини тіснилися перелякані тварини. Серед них сиділа безпорадна Мирослава, а до неї тулився тремтячий Барс. Між ними й вогнем лишалися струмок і стара протипожежна смуга. Це ще давало надію протриматися до пожежників. Якби крони зайнялися одразу по всій крайці, з лопатою тут нічого було б робити. Але полум’я поки йшло низом, і волога земля без трави могла його затримати.
Побачивши Богдана, Мирослава не зраділа — її обличчя спотворив жах.
— Тікай звідси! Богдане, ти загинеш! Тут не сховатися!
— Замовкни! — крикнув він, гарячково озираючись.
Загасити пожежу власними силами було неможливо. Отже, хоча б затримати ненадовго. Між струмком і галявиною вгадувалася заросла смуга, про яку розповідав дід. Розчистити її, розширити, прибрати суху траву — тоді вогню хоча б кілька хвилин не буде чим живитися.
Лопата лишилася тут після встановлення тенту. Богдан схопив її й заходився знімати дерен уздовж старої смуги, зверненої до полум’я. Видира́в коріння, відкидав траву, намагався лишити саму землю, ведучи широку дугу між струмком і галявиною. Піт заливав очі. Від диму розривало груди. Руки вже погано слухалися, але він знову встромляв лопату, відвойовуючи крихітну відстань у жару, що насувався.
Усе одно виходило надто повільно. Полум’я наближалося швидше. Богдан покинув лопату, кинувся з відром до струмка й зачерпнув із обмілілого русла каламутної води. Хлюпнув перед собою, на траву, на кущі, на все, що ось-ось могло зайнятися. І знову побіг по воду, спотикаючись, уже майже не в силі віддихатися.
— Богдане! — долинуло крізь гуркіт. У голосі Мирослави більше не було безпорадності. — До мене! Відступи від полум’я, відійди з вітру!
Він озирнувся. Мирослава, заплющивши очі, нахилилася до вогню всією звільненою частиною тіла й простягла руки. Її губи ворушилися без жодного звуку. І раптом у відповідь зашуміли дерева, яких пожежа ще не торкнулася, зашелестіла трава. У нерухомому розпеченому повітрі виник вітер. Він налетів на полум’я з боку галявини, пригнув його й погнав назад до струмка.
Над самою вирубкою білясте небо стрімко потемніло. Хмари збиралися так швидко, ніби їх витягали з порожнечі. На суху землю вдарила злива — щільний, важкий потік, що обрушився тільки тут, на цю невелику ділянку лісу. Вогонь зашипів, ослаб, припав до землі. Дістався розчищеної Богданом смуги й завмер: попереду не лишилося сухої трави, а згори його нещадно хльостала вода.
Богдан стояв по коліна в багнюці, не вірячи тому, що бачив. Раптом Мирослава слабо скрикнула, і ліс ніби втратив силу разом із нею. Вітер урвався, дощ тієї ж миті припинився. Вона осіла й повалилася набік, утримувана землею.
— Мирославо! Що з тобою? Чуєш мене?
Він підхопив її під руки, притис до грудей. Обличчя стало сірим, квіти осипалися з волосся. Вона часто, неглибоко дихала, мов загнаний звірятко. Богдан дослухався до кожного слабкого вдиху й боявся тиші після нього. Він уже не дивився на згасле полум’я. Уся його увага була прикута до її обличчя, до ледь помітного руху губ…
