— Ну навіщо ж ти так… дурненька. Себе ж навіщо губити?
— На дощ… на вітер… треба багато сили, — ледве вимовила вона із заплющеними очима. — У мене стільки не було. Але ти б далі гасив і загинув. Я бачила.
— Значить, усе витратила на мене, — мовив він, і всередині болісно стислося. — До останньої краплі.
— Ти ж теж… заради мене, — заперечила Мирослава й спробувала всміхнутися. — Тепер порівну.
Дим рідшав. За струмком і розчищеною смугою догорали залиті рештки пожежі, шиплячи в калюжах. Більше вогонь до галявини не підступав. Богдан сидів серед мокрої землі, почорнілої по краях, і тримав знесилену хранительку. Довкола потроху приходили до тями врятовані звірі. Із-за брезенту вибрався тремтячий Барс і ткнув господаря холодним мокрим носом у лікоть.
Вони не ворушилися, поки Мирослава не почала дихати рівніше. Небо світлішало, звільняючись від гару.
— Я вже подумав, не витримаєш, — нарешті хрипко сказав Богдан. — Навіть не уявляєш, як я злякався.
Вона розплющила очі й подивилася на нього зовсім зблизька.
— Усі рятувалися, тікали від вогню. А ти прийшов туди по мене… — Їй довелося зупинитися, перевести подих. — За хранительками раніше ніхто не повертався, Богдане. Це лишилося в пам’яті лісу. Бувало, доглядачі втомлювалися й кидали нас. Просто переставали приходити, навіть не озиралися. Ти повернувся.
Вона говорила тихо, насилу, але він чув кожне слово.
— Урочище не зберігає ні імен, ні облич. Пам’ятає інше: кроки все далі, нікого на стежці, коріння без води. Що ти мене покинеш, боялася вже я сама. А колишню лісову самотність відчуваю так само виразно, як підземні струмки.
Богдан дивився на Мирославу — слабку, змучену, із закіптюженим обличчям, але живу. І більше не міг приховувати від себе те, що відчував уже кілька тижнів. Він лишиться тут. Літо скінчиться, настане інша пора, а він однаково не поїде. Тепер це було ясно, без звичних застережень і спроб переконати себе, що попереду ще досить часу. Незграбно провів великим пальцем по її щоці, стираючи сажу. Мирослава завмерла під цим дотиком, не відсахнулася.
Там, де її волосся лежало в нього на плечі, серед потемнілих від гару пасом обережно розгорнув пелюстки один синій квіток. І лише тепер Богдан помітив іншу зміну: за ці години земля ще осіла, випустивши Мирославу до пояса. У диму, у страху він цього не побачив. Лишалося кілька днів, може, тиждень — і вона зможе вийти зовсім.
А за лісом, за вцілілим селом уже наближався кінець літа. Його звичного літа, після якого він незмінно складав речі й повертався до міста. Тепер цей звичний від’їзд став неможливим.
За струмком тепер чорніла вигоріла смуга, і ліс після пожежі надовго притих. Мирослава в перші дні майже весь час перебувала в забутті. Висохла, ніби просвічувана наскрізь, вона лежала біля жердини, на якій тримався тент. Богдан знову поїв її зі складеної долоні, як тієї першої ночі, коли повернувся до неї з відром води.
На боротьбу з вогнем пішло все, що вона встигла накопичити. Земля повертала їй сили так повільно, що поліпшення важко було помітити. Він вдивлявся в її обличчя, дослухався до дихання, чекав бодай слабкого руху. Поки вона не озивалася, лишалося тільки знову підносити воду й бути поруч. Майже добу Богдан не відходив від галявини. Вкладався на землю поруч із нею, підкладав під голову згорнуту куртку й ледве встигав задрімати: варто було Мирославі зітхнути, як він уже розплющував очі.
Лише на третій день в її шкірі проступив знайомий зеленкуватий відтінок. Серед волосся з’явилися два маленькі квітки. Вона заговорила впевненіше й одразу знайшла, за що його насварити, розгледівши обпечені, обдерті лопатою долоні.
— Подивися, що з руками стало. Усі почорніли. І брови згоріли, зовсім нічого не лишилося.
— Нові виростуть. Мені красуватися ні до чого.
— А ночуєш просто на землі. Так же й занедужати можна.
— Сам розберуся. Ти б про себе краще подумала.
Він обережно прибрав її пальці, якими вона намагалася торкнутися його ран. Від її тривоги ставало ніяково. Мирослава подовгу вдивлялася в нього, а Богдан знаходив собі заняття: то воду треба було принести, то край тенту, що сповз, підтягнути, то смикнути Барса. Пес оселився на галявині майже постійно й поводився так, ніби без його нагляду тут нізащо не обійтися.
Тим часом ґрунт потроху відступав. Тиждень добігав кінця, коли Мирослава опинилася назовні вже до стегон. Землиста груба тканина, в якій вона з’явилася, нагадувала плетиво тонкого коріння й павутиння. Тепер це сіре вбрання зітліло, місцями розійшлося на нерівні смуги. Дівчина невдоволено тягнула його вниз, кривилася від незручності й усе ж терпіла…
