А одного разу Богдан, як завжди, прийшов удосвіта й одразу зрозумів: сьогодні все інакше. Ліс іще мовчав, над мокрою травою низько стелився туман. Краплі роси були великі, важкі. Він опустив відро й так і лишився біля нього, дивлячись на середину галявини.
Довкола Мирослави ворушилася земля. Вона то здригалася, то припіднімалася, ніби робила вдих; вологі грудки осипалися й розходилися в боки. Сині квіти по колу водночас розкрили пелюстки. Їхня яскравість здавалася майже нестерпною. Барс жалібно завив і забився Богданові за ноги.
Мирослава, зблідла, до болю прикусивши губу, тяглася вгору. Так пробивається на світ молодий паросток, якому доводиться долати сніг.
— Що з тобою? Болить? — Богдан уже біг до неї.
— Підхопи мене… Прошу тебе. Земля сьогодні відпускає. Тільки не дай мені впасти.
Він підхопив Мирославу під руки. Тягти її із землі не став — лише підтримував, не даючи впасти. Земля ще трохи не відпускала, потім ніби видихнула сирістю й разом осіла. Коріння розійшлося саме, жодне не обірвалося.
Мирослава звільнилася вся й повисла в нього на шиї. Чорна земля вкривала тепле тремтяче тіло, а ноги, що лише тепер стали справжніми ногами, не могли правити за опору. Богдан похитнувся, притис її міцніше й завмер. Хранителька пахла мокрою землею, дощем і квітучою травою. Він обіймав її й зовсім не уявляв, що робити далі. Усе сталося так швидко, що повірити було непросто. Ще недавно вона не могла вибратися з ґрунту, а тепер трималася за нього обома руками, і він відчував, як її б’є тремтіння.
— Вийшло, Богдане… — вимовила вона біля його плеча. У голосі змішувалися сльози й захват. — Уся вийшла. Тепер я ціла. Тепер можу стояти на землі!
— Поки що ти стоїш більше на мені, — знайшовся він.
Мирослава так радісно розсміялася, що в нього вздовж спини пробіг дрож. І тільки тут Богдан помітив: зітліле полотно остаточно розпалося, рештки клаптів ледь трималися. Квапливо відвернувши обличчя, він стягнув картату сорочку й укрив їй плечі.
— Ось, надягни. Треба прикритися.
Вона здивовано подивилася на тканину.
— Але ж мені не холодно.
— Та не тому. Просто так треба.
Вуха в нього палали. Мирослава дивилася з подивом, без найменшої спроби його дражнити.
— Кому треба? Дерева нічого не приховують. Звірі теж. Чого ти ніяковієш? Зовсім почервонів… Ти не хворий?
— Мирославо, заради всього святого, спершу сорочку надягни. А про решту потім розкажу. Тут коротко не вийде.
Вона послухалася його тону, хоч сенсу прохання так і не зрозуміла. Рукави виявилися непростою задачею: з одягом їй раніше мати справу не доводилося. Богдан сам застебнув ґудзики, вперто дивлячись повз неї й почуваючись страшенно безглуздо. Навіть йому сорочка була вільна, а Мирославі закрила коліна. Боса, вимазана землею, з розсипаними світлими пасмами й живими квітами між ними, вона стояла перед ним, а він не міг вимовити й слова.
— Тепер усе, — нарешті мовив Богдан. — Можна починати.
— Починати що?
— Вчитися ходити.
Ця наука забрала чимало часу й виявилася напрочуд смішною. Мирослава відчувала під землею коріння й звірячі нори, знала кожну лісову гілочку, але дві власні ноги слухатися її не хотіли. Вона пробувала ступити, втрачала рівновагу, вчіплялася в Богдана й мало не перекидала його слідом. Доводилося наново звикати до кожного руху: на одну ногу спертися, другу перенести, втриматися і тільки тоді зробити наступний крок. Варто було поквапитися — і тіло знову переставало її слухатися. Опинялася в м’якій траві, реготала, підводилася — і все повторювалося. Барс метався довкола з радісним гавкотом: такої чудової гри в них іще не було.
— Дивися перед себе, не вниз. І повільніше, — повчав Богдан, підтримуючи її за талію.
— Як ви взагалі не падаєте? — Мирослава захекалася й повисла в нього на плечі. — Усього дві тонкі опори! У дерева скільки коріння, і навіть його вітер може звалити. А ви примудряєтеся ще й пересуватися.
— Довго вчилися. Кілька мільйонів років. Ну, спробуймо ще раз. Спершу одну ногу.
До середини дня вона змогла без допомоги зробити близько десяти кроків. Хиталася, зате не падала. Увечері вже сама обійшла галявину. Закінчивши коло, обернулася до Богдана з такою гордістю, ніби здійснила щось неймовірне. Він усміхнувся їй широко й зовсім по-дурному. Хотів стриматися, але нічого не вийшло.
Ближче до заходу сонця вони дісталися узлісся. Йшли повільно, обережно переставляючи ноги. Між рідшими стовбурами показався дах дідового дому, далі у вечірньому світлі виднілися решта сільських дахів. Біля останніх сосен Мирослава зупинилася. Не відриваючись, стежила за димом над коминами, розглядала дорогу й маленькі постаті людей біля дальніх хвірток.
— Там стільки людей… Ти ж жив серед них?
— Жив.
Вона повернулася, нетерпляче подалася вперед.
— Я теж хочу подивитися. Як у вас усе влаштовано, як ви живете. Покажеш мені?
— Покажу неодмінно. Тільки з ногами спершу розберися, а то все село перелякається.
Сміючись, Мирослава ступила за дерева, до околиці біля його дому. І раптом хитнулася. Річ була не в незграбних ногах: вона ніби лишилася без опори, хоча земля під нею була та сама. Обличчя зблідло, квіти поникли. Дівчина відсахнулася до найближчої сосни, вхопилася за стовбур і важко втягнула повітря. Богдан устиг її підтримати.
— Що сталося? Знову зле?
— Зараз мине. Просто далі мені не можна. Далеко не можна.
Вона насилу повернулася під віття. Майже відразу щоки порожевіли, дихання вирівнялося. Тут вона знову була у своїй стихії.
— Куди не можна? У село? — не зрозумів він.
Щасливий вираз уперше за цей день зник з її обличчя.
— Я ж не просто в лісі живу, Богдане. Ми з ним — одне. Поки поруч моє коріння, у мене є сила. До узлісся можу дійти. За нього теж можу вийти, тільки ненадовго, і дається це важко. Біля твого дому старі сосни пускають коріння під самий фундамент. Там мені можна лишатися, шкоди не буде. Але що далі від них, то слабшою я стаю. Серед сільських хат сила почне йти. А до районного центру мене не вистачить. Ніколи не вистачить.
Вона говорила спокійно, приймаючи це як незмінну частину власного життя.
— Помру, поки йтиму. Як квітка, якщо її зірвати й затиснути в руці. На вулиці я вже слабну, у відкритому полі буде ще гірше. А місто для мене взагалі недосяжне. Є межа, яку я не можу переступити…
