Мирослава знову подивилася туди, де вдалині загорялися вогні. У її погляді був тихий, майже світлий смуток. Богдан мовчав. Наприкінці серпня закінчувалося літо; у місті лишалися квартира, робота, чужі машини — все, чим він жив раніше. Для нього дорога завжди була відкрита. Захотів — сів і поїхав того ж дня. У неї такої можливості не існувало. Ні завтра, ні потім, навіть на один день. І вперше за багато років думка про від’їзд не обіцяла звичної свободи. Поїхати зараз означало б утекти. Усе звичне раптом побачилося інакше: робота, до якої треба буде повернутися, квартира, дорога додому. Раніше він не замислювався, що можливість піти належить тільки йому, а Мирослава лишиться тут незалежно від свого бажання.
Перш ніж знайомити Мирославу з людьми, довелося взятися за її вигляд. Це виявилося складніше за уроки ходьби. Босу дівчину в одній чоловічій сорочці селом не проведеш. А в Богдана з речей були ще одна така сама сорочка, стара ватянка й запасні штани, непомірно широкі для Мирослави.
Пів дня він шукав вихід і зрештою подався до баби Ганни. В усьому селі тільки їй він міг довірити таку турботу. Старенька вислухала плутану історію про міську племінницю, яка приїхала без речей: мовляв, пояснювати довго. Долоні її нерухомо лежали на ціпку. Коли Богдан замовк, вона примружилася.
— Погано в тебе виходить неправду казати, Ковальчук. Ну, показуй свою племінницю.
За годину баба Ганна сама дійшла до дідового дому біля лісу. Богдан на той час привів туди Мирославу. Вони трималися під деревами, а там, де важко було пройти, він брав дівчину під лікоть. Побачивши її, старенька зупинилася на ґанку. Чоловіча сорочка, земля під нігтями, квіти серед волосся — вона розглядала все це мовчки. Мирослава з такою ж уважністю вивчала гостю, потім схилила голову.
— Від тебе пахне землею й добрими травами. У тобі теж є трохи лісу.
Баба Ганна здригнулася, кілька секунд вдивлялася в дівчину й перехрестилася. Страху в цьому жесті не було — тільки благоговіння перед чимось більшим, що несподівано відкрилося їй.
— Боже милостивий… Невже дочекалася? На власні очі побачила!
Вона обернулася до Богдана; очі її зволожилися.
— То ось що Степан усе життя оберігав. А я з нього сміялася, стара дурепа.
Промокнувши очі краєчком хустки, баба Ганна швидко взяла себе в руки.
— Чого стоїмо? Заходь, доню. Вимиємо, причешемо, одяг знайдемо. Не можна ж у такому вигляді. А ти, Ковальчук, надвір іди. Нічого тобі тут витріщатися.
Наступні дві години Богдан рубав дрова: старенька веліла зайнятися ділом і не заважати. Із відчиненого вікна долинали плескіт, здивовані вигуки, її бурчання й щасливий сміх Мирослави. Тепла вода, мило, гребінь — усе викликало в дівчини захват. Баба Ганна відчинила вікна, що виходили на ліс, і присунула ночви до стіни, біля якої під домом проходило соснове коріння. Якщо Мирослава втомлювалася, її підводили ближче до шумливого віття. Вона клала долоні на дерев’яне підвіконня й переводила подих біля відчиненого вікна. Близькість гілля й живого коріння під домом допомагала швидко відновити сили. Старенька раз у раз перевіряла, чи зручно їй, а потім знову бралася мити й розчісувати, ніби займалася найзвичайнішою, звичною справою.
Коли двері нарешті відчинилися, Богдан упустив сокиру. На ґанку з’явилася чисто вмита Мирослава в ситцевій сукні з дрібними квіточками. Баба Ганна дістала її зі скрині: берегла з дівоцтва, цілих пів століття. І вона дивовижним чином виявилася якраз упору. Світле волосся лежало охайною косою, тільки сині квіти вийняти не вдалося. Вони самі вплелися між пасмами й далі цвіли. На босі досі ноги старенька знайшла поношені м’які черевики.
Мирослава поправила незвичний поділ і трохи сором’язливо глянула на Богдана.
— Тепер я схожа на людей? Усе як треба?
— Як треба, — відповів він із зусиллям, нахиляючись по сокиру й дивлячись убік. — Добре. Годиться.
— Годиться йому! — невдоволено фиркнула баба Ганна, збираючи хустку. — Хоч би ласкаве слово знайшов, Ковальчук. На таку красуню глянути — серце завмирає.
Вона легенько підштовхнула дівчину до нього.
— Іди до свого нелюда. А ти зачекай…
Схопивши Богдана за рукав, старенька притягла його ближче й стишила голос. Тепер вона була цілком серйозна.
— Бачу, Степанову справу взяв на себе. То вже не покидай. Вона ж у своєму урочищі сама-самісінька. Чуєш мене?
— Чую, — неголосно відповів він.
Перша прогулянка селом спокійною не вийшла. Мирослава йшла, міцно тримаючись за Богданів лікоть, і не переставала розпитувати. Її цікавили хати, рівні паркани, кури, що порпалися в пилюці. Чому дім просто стоїть, а рости не хоче? Чому огорожа така пряма? Хто такий великий там прив’язаний? Виявилося — корова. Але навіщо її тримають на мотузці?
Позаду поступово збирався супровід. Барс, звісно, ув’язався відразу. Потім із лопухів вигулькнув безсоромний заєць. Він спокійно поскакав слідом, налякавши двох місцевих собак. За зайцем пристроївся кривий лис, над Мирославою закружляли синиці. Мордочки визирали з кущів. Кішки, чиїсь гуси — вся сільська живність тяглася за хранителькою, ніби її вабив невидимий потік.
Біля хвірток зупинялися люди й з роззявленими ротами проводжали цю компанію. Жінки хрестилися:
— Господи, що за напасть? Та що ж це таке?
— Племінниця моя, міська, — вичавлював Богдан на ходу. — У цирку зі звірами займається. Проходимо, проходимо.
До крамниці вони дісталися на чолі справжнього звіринця. Богдан хотів звернути, але змінювати напрямок було вже пізно. Та й продукти скінчилися ще вчора, а іншої крамниці тут не було. Він зітхнув, відчинив важкі двері, ступив усередину й пропустив Мирославу.
Оксана за прилавком одразу заусміхалася. Подалася вперед, спираючись на нього грудьми.
— Ну нарешті з’явився! Я вже думала, пропав ти зовсім у своєму лісі. Скучила ж. Знову медяників напекла, спеціально для тебе…
Побачивши дівчину, що ввійшла слідом, вона урвала фразу. Одного швидкого погляду — від квітів у косі до старих черевиків — їй вистачило. Усмішка застигла, голос змінився…
